Налетіли вони на сторожу — і закипіла січа! Крила тріщать, списи об списи стукотять, зрубані голови додолу котяться. Уже не одна Бджілка мертва лежить. Та як не насідають Оси — не вдається їм до вулика пробратися. А Ледащика вже й слід прохолов. Списа кинув, вгору на стільники подерся, від страху нічого перед собою не бачать.
— Ой-йой! — кричить.— Рятуйся, хто може, бо Оси всіх поїдять, порубають!
Коли це хтось басом до нього:
— Ти чого кричиш?
Отямився трохи Ледащик, аж перед ним якась незвичайна Бджола. Товста-претовста, ледве по стільниках повзе.
— Ти Бджілка? — питає Ледащик.
— Пхі, Бджілка! — аж скривився новий знайомий.
— Я — Трутень!
І губу товсту закопилив.
— А що ти робиш?'
— Я нічого не роблю,— відповів пихато Трутень.
— Я тільки мед їм та дрімаю.
В Ледащика аж дух забило від заздрощів. "От би мені отак! — подумав він.— І навіщо ота вреднюща Ромашка мене Бджолою зробила? Піду, скажу, нехай або на Трутня переробляє, або додому відводить".
Довго повзав Ледащик, доки Ромашку знайшов. Вона якраз у комірці була, медок складала.
Вислухала Ромашка й погодилася.
— Добре,— каже,— зроблю тебе Трутнем. Тільки дивися, щоб потім не каявся!
— Не покаюсь. Роби скоріше.
Набрала Ромашка трохи пилку, обсипала ним Ледащика.
І став Ледащик Трутнем.
Повзає по стільниках, медом об'їдається, пергою закушує. Потовстішав, погладшав, аж вилискує весь, а розлінувався так, що й ходити зрештою розучився. Бджоли його штовхають, ледарем обзивають, а йому хоч би що! Навіть додому не проситься, бо тут і зодягатись та умиватися щоранку не треба.
Аж ось і осінь прийшла.
Повіяли холодні вітри, полили дощі, зів'яли всі квіти, Бджілки все частіше поверталися додому без меду. Прилетять, крильця змокрілі обтрушують, на Трутнів сердито поглядають.
— Доки ми оцих дармоїдів годувати будемо? Так вони всі наші запаси поїдять, нічим буде й перезимувати.
І почали всіх Трутнів ловити та з вулика викидати.
Викинули й Ледащика. Гепнувся він прямо в калюжу, ледве на сухе вибрався. Вода з нього біжить, вітер до кісточок пронизує, зуб на зуб не попадає.
Бачить Ледащик, що вже вечір надходить, ось-ось холодна ніч настане, і почав Ромашку гукати:
— Бджілко Ромашко, порятуй мене!
Прилетіла Ромашка.
— Чого ти кричиш?
— Я до вулика хочу! Я меду хочу!
— Ні,— сказала Ромашка,— до вулика тебе ніхто вже не пустить, і меду тобі не дадуть. Ти проледарював усе літо, так за що ж тебе медом годувати?
— Я більше не буду! — тремтить Ледащик.— Я не хочу Трутнем бути, зроби мене знову Бджілкою!
— Гаразд,— погодилася Ромашка,— зроблю тебе Бджілкою. Тільки вже не до вулика, а додому полетимо.
І полетіли вони додому.
Через садок, понад лісом, аж на оту галявину, де Ледащик уперше з Ромашкою зустрівся.
Тільки вони сіли на травичку, Ромашка й каже:
— Заплющ очі.
А потім:
— Тепер розплющ.
Розплющив Ледащик очі, коли він уже не Бджілка, а хлопчик. І навколо не осінь, а літо стоїть. Сонечко сяє, вітерець лагідно повіває, пташки весело щебечуть.
А де ж Ромашка?
Подивився на всі боки Ледащик, немає дівчинки. Тільки на тому місці, де Бджілка сиділа, Ромашка цвіте. Голівка біленька, листячко зелене і похитується тихенько. Наче до Ледащика киває.
І так жаль стало Ледащику розлучатися з Ромашкою, що побіг він додому, узяв заступ, викопав обережно квіточку і пересадив її у горщечок.
Тепер Ромашка у нього на віконці росте.
А хлопчика вже давно перестали Ледащиком звати.