— А пилок?
— Я його на землю струсив. Він дуже важкий.
— Ну, що мені з тобою робити! — аж лапки заломила Ромашка.— От узяла біду на свою голову... Ну, гаразд, спробую вартових умовити.
Підійшла вона до вартових, почала благати:
— Дядечки, впустіть мого братика! Я за нього й за себе нектару принесу.
Порадилися вартові поміж собою, вусами поворушили.
— Гаразд, нехай проходить. Тільки дивись: будеш ледарювати — відразу з вулика викинемо!
Зайшли вони до вулика. Зупинилися у залі величезній, якій кінця й краю не видно. Над головами балки звисають, а поміж ними суцільною стіною підіймаються високо вгору маленькі печери, з воску виліплені. Одні порожні, інші медом наповнені, а деякі білими дверцятами щільно причинені. Тільки-но хотів Ледащик запитати, що то за печери, коли це як загуде, як засвистить — ледве він на ногах утримався.
— Що це?
— Це Бджілки вулик провітрюють, щоб не було жарко.
Лише тепер помітив Ледащик Бджілок, що вишикувались в один ряд, неначе солдати. Голови опустили, крильцями щосили крутять, повітря по вулику гонять, аж шумить.
"Гм,— здивувався Ледащик,— і ото їм не набридне!"
Та не встиг він ступити ще кілька кроків, як його хтось за крильце вхопив. Оглянувся Ледащик, аж перед ним Бджілка стоїть. Брови сердито насупила, лапкою на підлогу показує.
— Ти чого,— кричить,— лапок не витер, коли до вулика йшов! Що, ми для того підлогу натираємо, щоб ти тут смітив?
Подивився Ледащик, а на чистій, блискучій підлозі так і видно сліди від його брудних лапок.
— Простіть його, тіточко, він більше не буде! — знову заступилась Ромашка.— То він удома звик, щоб за ним скрізь прибирали.
— Ну, добре, йди та пильнуй, щоб більше не смітив,— подобрішала Бджілка.
Далі вже Ледащик навшпиньки йшов.
— От бачиш, як тут живуть,— пояснювала між тим Ромашка.— Кожен собі роботу має. Кожен трудитись повинен.
— І я? — злякався Ледащик. Бо він ніколи не любив щось робити. Бувало, мама попросить:
— Ледащику, принеси трохи води.
— Ой, ручки болять!
Або скаже бабуся:
— Ти б хоч хату замів після себе. Бач, як насмітив!
А Ледащик відразу:
— Ой, у ніжках крутить!
— І ти,— відповіла Ромашка.— Але ти не бійся, я попрошу, щоб тобі найлегшу роботу дали.
Хоч-не-хоч, а мусив Ледащик погодитись.
Перестріла Ромашка двох знайомих Бджілок, що з неї нектар збирали, коли вона ще квіточкою була, та й каже:
— Оце мій братик, він ще маленький, то дайте йому найлегшу роботу.
— Добре,— погодились Бджілки,— ми його поставимо комірки вичищати під мед. Це в нас наймолодші роблять.
— Дивися ж, Ледащику, добре працюй, а я за нектаром полечу,— говорила, прощаючись, Ромашка.
Ледащик тільки носом засопів. Провели його Бджілки до комірчини, залишили самого. "Еге,— оглянувся, навколо Ледащик,— тут роботи й роботи! Краще я спершу перепочину, бо все одно до вечора не впораюсь".
Ліг та й лежить. До самої ночі пролежав.
Прийшли дві Бджілки, побачили, що Ледащик нічого не зробив, розгнівались дуже. Хотіли вже були його з вулика вигнати, та Ромашка заступилася.
— Ну, що нам з отаким робити? — аж зажурилися Бджілки.—Та вже зважимо на твою просьбу, Ромашко, на іншій роботі його спробуємо. Поставимо наших немовлят годувати. От будеш брати в одних комірчинах мед, а в інших — пергу, змішуватимеш докупи та й діткам розноситимеш.
Не дуже сподобалося те Ледащику, а все ж мусив погодитись. Та як побачив мед, то відразу й подумав: "Навіщо його іншим носити, коли я й сам можу їсти!"
І допався до меду. їв, їв, аж упрів, доки не об'ївся так, що вже й поворухнутись не міг. Лежить Ледащик, за живіт усіма лапками вхопився, постогнує тихенько.
— Ну, що нам з таким ледацюгою робити! — вже зовсім розгнівались Бджілки.— Доведеться таки з вулика викинути.
Ухопили Ледащика під крильця і потягли вниз.
— Я більше не буду! — заволав щосили Ледащик.— Ой, рятуйте!
Та як не кричав, як не викручувався, не допомагало. Отак би, мабуть, Бджілки і викинули Ледащика, коли б вони раптом не випустили його з лапок. Гепнувся на спину Ледащик, лежить і поворухнутись боїться. Аж бачить: всі Бджілки, що навколо працювали, почали вишиковуватись одна до одної, одна до одної, доки не стали у два рівні ряди.
— Що це? — запитав пошепки Ледащик.
— Це матка іде, наша мама,— відповіли сердито Бджілки.— А ми їй дорогу даємо та вітаємо.
Пригадав Ледащик, як він з рідної мами воду варив, як не слухався її та не жалів,— соромно стало Ледащику. Він і почервонів би, коли б хлопчиком був, а так тільки вусиками поворушив.
"От,— думає,— як пощастить повернутись додому, завжди свою маму поважатиму та слухатиму".
Аж ось і бджолина мама перед ним.
— Ти чого на спині лежиш?
— Мене з вулика хочуть викинути! — заплакав Ледащик.
— За віщо?
— Він працювати не хоче! — загули навколо Бджоли.— Він мед дарма їсть!
— А-я-яй! — аж головою похитала матка.— І тобі не сором неробою бути!.. Ну, добре, дайте йому якусь іншу роботу, може, він таки одумається та справжньою Бджілкою стане.
Ледащик і подякувати не встиг, як матка уже дальше пішла.
— Уставай,— сказали тоді оті дві Бджілки,— та вибирай собі вже сам роботу. Можеш вулик підмітати, можеш комірчини будувати, а не хочеш — лети нектар на квітах збирати та до вулика носити.
Задумався Ледащик. Підлогу підмітати він і вдома не хотів. Комірки будувати — теж не легка справа. Але й нектар не легше збирати. Спробуй, політай туди та сюди! А тут іще й Шершень тебе підстереже...
— Бр-р-р! — аж здригнувся Ледащик, пригадавши, як ледве врятувався від Шершня.
— А легшої роботи немає?
Лише перезирнулися здивовано Бджілки. Відколи вони на світі жили, ще такої Бджоли ледачої не зустрічали.
— Ще можеш сторожем бути.
— Сторожем! Сторожем! — закричав зраділо Ледащик.—Там нічого робити не треба, тільки у дверях стояти!
Так і став Ледащик сторожем. Дали йому списа з зазубринами, поміж інших сторожів поставили.
— Пильнуй же,— сказали,— щоб жоден ворог до вулика не забрався.
А Ледащику що! Бачить, що сторожів і без нього багато, сперся на спис і куняє собі на сонці, гав ловить.
Коли чує:
— Тривога! Тривога!
Вся сторожа до дверей кинулася, списи грізно наставила. Виглянув Ледащик і аж присів від страху: прямо до вулика злющі Оси летять, виють від люті.