За чверть години, попетлявши по провулках, Стьопка сидів у кущах на березі річки. Віддихавшись, він вийняв з кишені олов'яного солдата і, підморгнувши йому, сказав:
— Отак! Маєш, брате... Мені з тобою щастить...
VIII ■
Збігали дні. Минуло літо, прохолодою нагадала про себе осінь, посіялись дощі.
Солдат весь час супроводжував Стьопку. Ранком вони газети продавали, увечері листівки розклеювали. А вночі стояв Бувалий на звичному місці, біля фотокартки батька-солдата.
Прийшов нарешті від нього лист. Писав солдат Іван, що скоро війні кінець, вернеться додому. Листа цього Стьопка не раз
читав уголос. Бувалий його напам'ять вивчив. Чекав разом з хлопцем, коли ж вернеться солдат.
І перший почув стукіт у вікно. Придивився: він! Правда, не було на Іванові форми й орденів, та солдат впізнає солдата і без них. А як — то тільки їм відомо.
Почула стукіт і Стьопчина мати.
— Хто там так пізно?— спитала, виглянувши у вікно, і схопилася рукою за підвіконня.— Ва-а-аня!
До ранку розмова не змовкала.
— Недовго я буду вдома. Відпочину — і подамся далі,— сказав солдат Іван дружині.
— Тату, можна, я з тобою? Батько обняв сина.
— Ні, сину, не можна. Матір як залишимо саму? Ти в сім'ї тепер найстарший.
— Найстарший,— крізь сльози сказала мати.— Ремінь за ним скучив, Іване. Шибайголова. Хвилини вдома не всидить.
— Я ж у справах, мамо!
— Знаю твої справи. Бачила. Хоч ти, Іване, заборони йому ті газети розносити. В'язниця і без нього повна!
Солдат Іван глянув на сина:
— Будь обережний. Степану Іллічу привіт. Скажеш, щоб увечері навідався.
— Перекажу.
— Що старе, те й мале,— похитала головою мати.— Він ще цяцьками грається, а ти...
— Якими цяцьками?
І тоді солдат Іван побачив олов'яного солдата. Бувалий стояв на варті, хоч і прикро йому було. Хіба ж він — забавка?
— Добрий солдат,— мовив батько.— Таких, пам'ятаю, Лу-кич робив, паяльщик.
— Його робота, тату!
— Бач, зразу впізнав,— всміхнувся солдат Іван.
— Тату, чуєш, тату,— опустивши очі, сказав раптом Стьопка.— Нехай цей солдат твій буде. Візьми його з собою!
Батько подивився на сина.
— А ти як без нього? Я дивлюсь — ви нерозлийвода. Стьопка нічого не відповів батькові, та в, очах у хлопця було
щось таке, що примусило солдата Івана підійти до сина і покласти долоні на плечі.
— Що ж, хай буде по-твоєму. Дякую, сину, за подарунок.
IX
Солдат Іван оселився на іншій квартирі по чужих документах і влаштувався працювати. Родину він навідував нечасто.
Бувалий ходив з ним на таємні збори, у друкарню за листівками і газетами, їздив із солдатом Іваном у різні кінці міста з важливими дорученнями від Степана Ілліча, який теж переховувався під чужим прізвищем. Знав солдат, де в потаємних схованках зібрано зброю для робітників, знав, що з дня на день чекають сигналу до повстання.
І той день настав.
Серед ночі до солдата Івана постукали. Він ліг відпочити годин зо три тому і не відразу почув.
— Іване!— стукав у двері посланець — робітник Василь.— Уставайте! Почалося!— сказав він, коли Іван одчинив.— Кличуть до штабу, там усі збираються. Швидше!
Солдатові не треба казати двічі.
Йшли озброєні робітничі загони, робітники зводили барикади, стрілянина спалахувала і вщухала.
Побачив Бувалий знайому огорожу ханабирінського будинку, блідого від переляку садівника, який відчиняв браму.
— Нема хазяїна, нема,— сказав він робітникам.— Поїхали всі, вчора поїхали. Сіли в авто і поїхали. А куди — не знаю...
На світанку загін солдата Івана підійшов до полкової казарми. Зупинились за барикадою, залягли. Іван залишив замість себе Василя і подався до головного входу, де був загін Степана Ілліча.
— Що робити будемо?— спитав Степан Ілліч. Рука його була перебинтована і підв'язана хустиною.— У них кулемети, гармати. Якщо відкриють вогонь — багато людей загине. Треба якось діяти.
Солдат Іван подумав.
— Ти, Степане Іллічу, накажи припинити вогонь. Я з солдатами поговорю. Свій брат як-не-як.
— Що ж,— вирішив Степан Ілліч.— Спробуй. Тільки бережись, Іване, всяке може трапитися, знайдеться якийсь негідник...
Тим часом постріли ущухли. Тиша залягла над барикадами і солдатськими казармами. І тоді вийшов уперед солдат Іван.
— У мене до вас мова коротка, товариші солдати,— сказав голосно, щоб кожне слово чути було.— Три роки воював я за царя, офіцерів слухав, голодував. Два хрести Георгія мені цар-ба-течко пожалували, не обійшли своєю царською милістю. А я додому повернувся. Чому, спитаєте? А ось чому. За що ми воювали? За те, щоб фабриканти кишені собі натоптували? За голод і холод, від якого сім'ї наші гинули? Ні, товариші, якщо й воювати — то за життя нове, світле, щоб сам собі і робітник, і селянин хазяїном був, щоб хліба вдосталь їв, щоб на праці нашій ніхто не наживався...
Солдат Іван говорив, а Бувалий, визираючи у щілинку з на-
грудної кишені, бачив, як уважно слухають промовця за воротами казарми.
— В столиці багатіїв уже скинули, товариші солдати. То невже ви будете в братів своїх стріляти, багатійські шкури рятувати?
Голос Івана лунав дедалі голосніше.
І тут солдат Бувалий побачив, що у вузькій бійниці високого МУРУ зблиснув золотий офіцерський погон. Побачив він руку з наганом, дуло, спрямоване на Івана. "Бережись!"— хотів крикнути солдат, але не встиг. "Сам помирай, а товариша виручай",— згадав раптом слова старого майстра. Коли з бійниці пролунав постріл, Бувалий підставив свої груди лихій кулі...
— Лежіть, лежіть спокійно,— почув солдат Іван м'який голос.— Усе гаразд, скоро танцювати будете.
Лікар попрощався і пішов з палати.
— Тату,— прошепотів Стьопка на вухо батькові.— Перемога за нами!
І Стьопка розповів, як солдати обеззброїли офіцерів, як побраталися з повсталими, як відібрали в багатіїв заводи і фабрики.
— Тату, а ти знаєш, хто тобі життя врятував?— сяючи очима, спитав Стьопка.
Батько запитально дивився на сина.
— Ось!— прошепотів Стьопка і показав батькові олов'яного солдатика.
Куля вдарила Бувалому в самісінькі груди і, відскочивши, рикошетом пробила плече Іванові. Затулив Бувалий серце солдата.
— Покажи,— не так почув, як догадався, Стьопка. Він поклав батькові на долоню те, що зосталося від Бувалого.