Ранок нового дня Бувалий зустрів на тумбочці, між дзеркалом і гребінцем з поламаними зубцями. Сюди поставив його вночі, повернувшись з таємної друкарні, Степан Ілліч.
Першою прокинулась дівчинка Ната, дочка Степана Ілліча. Підійшла до дзеркала — і побачила солдата.
— Який гарненький! Звідки ти тут узявся?
Солдат, звичайно, ввічливо відповів їй, але дівчинка не почула: адже ж частенько запитують і не слухають відповіді.
— Тебе, мабуть, тато приніс? Тепер ти житимеш у мене. Зі мною тобі гарно буде.
Бувалий промовчав. Невже він для того покинув ханаби-рінського синка, побував на заводі, щоб стати дівчачою іграшкою? Та куди ж дінешся... "Аби лиш бантиків на мене не чіпляла",— подумав солдат.
Весь день він переходив у дворі з рук в руки, перезнайомився з усіма дівчатками й хлопцями.
Цілий тиждень був солдат у Натки. Спав м'яко — у коробці з-під цигарок, на ваті. Гуляв з дівчинкою і все думав: "Не годиться солдатові так жити".
Та ось уночі в підвал до Степана Ілліча прийшли жандарми. Все в хаті догори дном перекинули: ліжка, посуд, книги, одіж. Найбільше лютував лисий чоловік у сірому костюмі. Він усю підлогу ціпком простукав, подушки порозрізав, кожну книгу — по сторінці — передивився.
— Шукайте, шукайте!— підганяв він жандармів. Дійшла черга і до Натчиного куточка. Всіх ляльок перемацав
лисий сищик, кожний фантик перед носом покрутив, її улюбленого рожевого пупса розбив. Натка гірко заплакала. Мати вивела її на кухню. Степан Ілліч, який досі спокійно дивився на розгром, не витримав:
— Навіщо ви дитину скривдили?
— Мовчати!— почервонів од злості лисий.— Знаємо ваші штуки! Краще самі скажіть, де шрифт ховаєте?! Все одно знайдемо!
— Немає в мене нічого. Шукайте, як не вірите.
— Знайдемо! Наплачешся за гратами!
І тут лисий побачив олов'яного солдата, котрий стояв перед дзеркалом.
— Ага! Так от звідки ви метал для шрифту добуваєте! Незаперечний доказ!— сищик аж підстрибнув.
Тут Степан Ілліч засміявся.
— Ну й доказ знайшли!— тільки й вимовив він.
Опинившись у шкіряній сумці жандарма, Бувалий замислився. Що шукав лисий? Чого сміявся Степан Ілліч? Про який шрифт мова? І тут він згадав, що йому казала літера "ш". Виходить, через той метал, з якого Бувалий зроблений, заарештували Степана Ілліча!
VI
Вранці Бувалий побачив, що стоїть на величезному столі поряд з бронзовим чорнильним приладдям, вазочкою для олівців і прес-пап'є. Навпроти на стіні висів великий портрет в позолоченій рамі. Сонячне світло пробивалося крізь щілину у важкій завісі на вікні.
"Куди це я потрапив?— розмірковував солдат.— І як звідси вибратися?"
Раптом прес-пап'є, на ручці якого був вирізьблений лев, загойдалось, і солдат почув хрипкий голос:
— Хто потривожив мене?
Погодьтеся — можна злякатись, коли заговорить прес-пап'є, у якого ручка схожа на голову лева. Та Бувалий миттю опанував себе: він був хоробрий солдат.
— Солдат Бувалий!— чітко відповів він.
— Ти як потрапив сюди, на стіл міського прокурора?
— Не з своєї волі. Може, накажуть охороняти цього вашого прокурора. Моє діло солдатське,— схитрував Бувалий.
Лев розреготався так голосно, що застрибали кришки на чорнильницях.
— Ну й жартівник ти! Та нашого прокурора з усіх боків охороняють. І всі — герої, куди тобі! Краще правду скажи, як сюди потрапив?
"А що мені,— подумав Бувалий.— Розповім, може, дізнаюся, як звідси вибратися".
— З хазяїном, із Степаном Іллічем мене забрали...
— Виходить, справа твоя кепська,— сказав лев.— 3 усього видно, що Степан Ілліч — злочинець серйозний. Начувайся!
І тут клацнув замок.
— Тихо! — прогарчав лев. І заплющив очі. Прес-пап'є, що досі розгойдувалось, зупинилося.
З відром та ганчіркою зайшла до кабінету прибиральниця. Вона почистила килим, згорнула його, змила підлогу.
— Ну й пилюга! І звідки вона береться?— бурмотіла жінка, витираючи стіл, і не помітила, як краєчком рукава зачепила олов'яного солдата. Він перекинувся і впав просто в кишеню її халата.
Нічого не помітивши, прибиральниця скінчила роботу, поставила відро і швабру в комірку і вийшла чорним ходом.
Коли у себе вдома жінка скидала халат, вона намацала щось тверде.
— Ну й дива! Стьопо! — гукнула вона.— Ти глянь, що в мене знайшлося!
І тут Бувалий побачив... Стьопку! Того самого Стьопку, який ворогував з Кокою Ханабиріним!
— Мамо, це ж солдат Лукича! Як він до тебе потрапив?
— Сама не знаю, Стьопо. Чудасія та й годі...
— Ти мені даси його, мамо?
. — А чого ж? Бери, Стьопо, тільки не загуби: а раптом хазяїн знайдеться.
Тим часом у кабінеті прокурора перекинули все догори дном. Шість вусатих жандармів, червоних од старання, обмацали кожний куточок, кожну щілинку — і все намарне. Солдата не було.
— Не міг же він утекти!— лютував прокурор.— Знайти! Та солдата так і не знайшли.
VII
Степана Ілліча через тиждень випустили. Доньці його мати пошила нову ляльку з ганчір'я, і вона забула про олов'яного солдата.
А Бувалий вже встиг потоваришувати із Стьопкою. Йому сподобався цей веселий, жвавий хлопець. За кілька днів солдат із своїм новим другом обійшов майже півміста. Куди тільки не заносили Стьопку його прудкі ноги! Він устигав побувати у міському саду, збігати на завод, зіграти у квача із знайомими хлопцями. А ночами Бувалий стояв на варті біля фотокартки чоловіка у солдатській формі. На грудях у цього чоловіка було два солдатських Георгіївських хрести. Бувалий на той час уже знав, що то — Стьопчин батько, який третій рік змушений воювати. Від нього давно не було листів, і мати Стьопчина частенько плакала вночі, коли син спав. А Бувалий усе чув, йому хотілось втішити Стьопчину маму, та хіба вона почула б?
Якось ранком Стьопка змовницьки підморгнув солдатові:
— Ну, сьогодні в нас серйозне діло буде! Сховав Стьопка його в кишеню і вибіг з дому.
— Газета "Шлях правди", газета "Шлях правди"! Купуйте "Шлях правди"!— кричав Стьопка.
Раптом над вухом Бувалого пролунав знайомий писклявий голос:
— Більшовицька газета? Держи його! Лисий сищик міцно схопив Стьопку за комір.
Та хлопець не розгубився. Він миттю нашкріб у кишені різного сміття, підстрибнув і щосили кинув сищикові в пику. Той скрикнув, випустив Стьопку і схопився руками за очі.