Прогнозисти, що йшли попереду, спинились і почали вдивлятися в глиб штреку. Там блимотіли два вогники. Паливоді спершу здалося, що то хтось світильниками сигналить. В шахті часто користуються таким зв'язком. Але по хвилі він збагнув, що то бігли двоє. Ні, не бігли, а втікали.
Та ще раніше від нього збагнув те Пантелєєв. Він закричав:
— Брати, кидай усе і шквар назад?
Тієї ж миті брязкнула об рейки кинута ним станина.
Поки Паливода з Гончаренком зсували з плечей довгі штанги, прогнозисти вже майнули повз них мов тіні, здіймаючи чоботями бризки.
Відбігши кілька десятків метрів, Паливода й Гончаренко раптом спинились, немов за командою. Густе павутиння паніки, що на мить потьмарило свідомість, стало рідшати і в пам'яті повстало зображення невисокого, обвішаного саморятівниками чоловіка, який ніби неохоче кинувся підтюпцем за ними. А ще вони розчули позаду брязкіт, то стукотіли на тому чоловікові саморятівники. Спочатку наздогнав струмінь світла, а тоді й голос:
— Нате протигази! — Іван Олексійович уже позривав з них кришки і повиймав маски. — Не забудьте спершу видути повітря!
Гуп! Як з гармати. Здригнулося повітря. Зараз наздожене вибухова хвиля, ні — чудовисько, яке вони випустили з минулого. Пролежало тут мільйони років, зголодніло. Несеться за ними і ось-ось вгородить у спину кігті. Олесь уже чув його смердючий віддих. Здавалося, не вугілля вибухнуло, а булькнув час і виштовхнув із своїх глибин велетенську амфібію, а з нею і тлін карбонового болота… Він падав руками вперед, намагаючись втиснутися в землю. І вчасно, бо по ньому прокотилося щось важке і шорстке. Олесь не знав, чи тільки задерло на спині куртку, а чи злизало шкіру. То вентиляційна труба, вірніше вже не труба, а оболонка з прогумованого брезенту, її зірвало зі стелі і волочило по колії і по його спині. Різкий біль у вухах. Ухопив останній ковток повітря і завмер. Вдарило отією клятою сумішшю пилюки й газу. Він відчув її голою спиною. Нараз усе стихло. Ніде не шерехне. Та лише на мить, бо вухо вловило шелест. Підвів голову, але навколо темінь, променю коногонки не подолати густої чорноти.
Трусонуло, та так сильно, що вони ледь устояли на ногах. Майже водночас розлігся гуркіт. Паливода аж зойкнув від різкого болю в вухах.
— Падай!
Ярослав плюснувся в холодну воду ручая і раптом усвідомив, що команду падати ніхто не подавав — вона прозвучала в пам'яті самоплином, як інстинкт. Мабуть, такому ж самому інстинкту підкорилися й Гончаренко з Іваном Олексійовичем. Враз штрек перетворився на жерло гармати, в стінках якої зачепилися троє мурашок, їх почало втискати в землю і водночас дерти з них одяг. Та ремінь, на якому висів акумулятор, не давав зірвати куртки. Це тривало якусь мить, але вона здавалася вічністю. Ярослав відчув себе на краю чогось незвіданого й жахливого — ступи крок і настане безвість. Досі він знав про ту безвість розумом, але не відчував її серцем, а зараз думки й почуття сплелися в тісний клубок. І в тім клубкові був він увесь, "з його минулим і тепер уже покуцівшими надіями на майбутнє. В пам'яті спалахнули обличчя батька й матері, він ніби відчув на щоці теплі сльози Таміли. І враз пронизало: "То, виходить, вона тоді вже мене оплакувала?!"
Настала тиша. Власне, то був перепад від гуркоту до нормального для цього місця звукового тла, в якому чулося гудіння, хоч тепер і глухе, вентиляційної установки, дзюрчання води — теж якось приглушене. Ярослав боявся поворухнутись, а надто дихнути. Знав-бо з розповідей шахтарів, що газ, який виділяється при викиді, буває отруйним. На стільки вистачить волі, аби не ков-тнути тієї суміші доісторичного праху й газу? На мить він побачив себе на березі Південного Бугу в компанії безтурботних колег, у ватазі яких мандрував мотоциклом на південь. Там, на березі він побився об заклад, що висидить під водою дві хвилини. І таки виграв парі і просидів дві хвилини чотирнадцять секунд… Він уже почав подумки, так, як робив те на дні Південного Бугу, відлічувати: "І один, і два, і три…" — секунди, що наближали до незвіданого. Він знав, що на сто двадцятій секунді свідомість потьмариться і він почне видихати той кисень, а вірніше те, що від нього залишилося в легенях, і йому на мить полегшає, а тоді… Раптом почулося рипіння гуми. Ярослав підвів голову і побачив, а точніше, вгадав попереду бліду пляму. Він потягнувся до неї і хоч вона, здавалося, була десь далеко, пальці торкнулися її.
У Гончаренкові ніби жила ще одна істота, про яку він не знав і яка раптом далася взнаки в найкритичніший момент, перебравши на себе його безпеку. Це вона — ця істота втисла його в куток штреку між двома арками. В момент ударної хвилі, що гарячим катком прокотилася по спині, позбавила його здатності міркувати, а відтак за-побігла й паніці. Та істота зникла водночас з настанням тиші, залишивши йому хвилину на те, щоб він виплутався з тієї жахливої ситуації. Хвилину — не більше. Розплющив очі, підвів голову. Довкола непроглядна темінь. "Може, я осліп!" — майнула думка. Але ж сліпота мусить супроводжуватись болем. А в очах тільки пощіпувало, так, як бувало в дитинстві, коли вони обсипались піском. Із згадкою про дитинство спалахнули в пам'яті образи доньки й сина. От коли він усвідомив усю міру небезпеки й відповідальності. Зіп'явся на ноги, щоб тікати, але з жахом збагнув, що втратив орієнтацію. Здавалося б нічого і втрачати — всього два напрямки — вперед і назад, а таки втратив. А, може, до нього ще не повернулася свідомість?
І тут долинув шелест — біля ніг почало щось виростати. То була труба з прогумованого брезенту, яку зірвало з-під стелі. Водночас побачив жовту пляму — внизу і трохи збоку від себе. Подумав спершу, що то не в очах, а в пам'яті… Та коли з простору, де вгадувалася та пляма, долинув приглушений пилюкою звук, він збагнув, що то хтось із друзів по нещастю. За мить з нього вивітрилися рештки тієї недумаючої, але безпомилково діючої істоти, ім'я якій Інстинкт, і він згадав і про Чередниченка і про саморятівник (його — Гончаренків саморятівник), що недавно ще теліпався на шиї в того.
Різкий біль в коліні, яким він, падаючи, вдарився, швидко минав. Мабуть, тому, що нога, як і вся ліва частина тіла, опинилася в холодній воді. А, може, причиною швидкого зникнення болю була інша, сильніша домінанта — страх? Не лише за себе, а й за молодших колег і за тих двох шахтарів, світильники яких так панічно мигтіли в глибині штреку по дорозі до вибою. Це страх висвітив у пам'яті кабінет Бульбинського, стіну з картою Донбасу і гостроверхими трикутничками шахт на ній. На мить йому здалося, що то не трикутнички, а пірамідки і що чорна рамка якою було оконтурено карту, — то паркан. І що він побачив там свого батька, але не серед "пірамідок", а за "парканом". Це була дивна картинг авангардистського малярства, яка сплітала дуку й почуття з чимось ілюзорно-фантастичним, не властивим для здорового людського глузду. Вона, та картина, швидко минула і зостався від неї тільки батьків голос: "Головне — ніколи ні панікувати…" Втім, Іван Олексійович не міг би напевне сказати, що то були саме батькові, а не його слова. Але вони немовби ввімкнули в ньому механізм безпеки і, як тільки по спині прокотилася хвиля стислого повітря, газу й пилу, а від так настала тиша, він потягнувся рукою до одного з трьох саморятівників і, намацавши маску натягнув її на обличчя… Тоді сів, у чорноті роз різнив дві блідо-жовті плями — одну над собою одну поряд… Йому здавалося, що він цілу вічність розплутував паски двох інших саморятівників, які переплуталися з його власним. В тої же час відчув на обличчі, затягнутому маскою чиїсь пальці: вони пробіглися по ньому, немої пальці сліпого. І хоч не бачив їх власника, але знав напевне, що то рука Паливоди. Він вклав у неї саморятівник і навмання підніс до його обличчя гумову маску, яку встиг витягти під час втечі. Відчув дотик до каски. То був Гончаренко…