Нарешті майстер підійшов до них.
— Брати, кепські справи, — мовив заклопотано. — Метан пре, як із труби. Забирай, Олесю, свою гоп-компанію і — на свіжий струмінь.
— Начальник, а як же з планом? — запитав Степан. — Останній же день кварталу!
— Начхати! У мене свій план — аби ваші черепки були цілі. Чув, Олесю?! — голос у нього був твердий і невблаганний.
— Чув.
Майстер записав на дошці крейдою показання приладу, час і дату, розписався і розчинився в темряві.
Озвався один із шахтарів:
— А як би на це відреагував твій папуга, Олесю?
За Олеся відповів Степан:
— Він сказав би: а розтаку вашу перетаку!
— Він не лається, — мовив Олесь. — Він птах культурний.
Тільки тепер Олесь відчув задуху. Мабуть, подіяло на психіку оте "4 %", що біліло на товстій чорній дошці, прибитій до стіни штреку. Це таки було багато. Якось приходили науковці. Один з них розповідав, що на сусідній шахті, де розробляють їхній пласт, стався викид вугілля. Розпитував чи не помічали перем'ятості пласта. Інші два тим часом відбирали вугільні зразки.
— Отже, хлопці,— до борщу, — сказав Олесь, відчуваючи, як піт заливає йому очі.— 3 технікою безпеки жарти лихі.
Бригада неохоче підбирала з землі саморятів-ники. На обличчях — чорні патьоки. Олесь знав, що вони зараз злі, як чорти. Залишилося якихось чверть метра штреку і — план готовий. Він теж у душі лютував. Тільки не міг збагнути на кого — на майстра, який розмовляв з ним, як із школярем, чи на випадок.
Троє мовчки подалися вслід за майстром.
Олесь затримався щоб повідкидати від комбайна обаполи та металеві арки, якими кріпили штрек, і очистити місце для наступної зміни. Степан допомагав. Він був голий по пояс, його тіло неначе набито крем'яхами.
— Шеф, — озвався Степан, — обаполи я вже й сам поскладаю.
"Справді, двом тут нічого товктися, — подумав Олесь. — Степан, хоч і новак в шахті, проте до роботи клятий, упорається хвилин за десять".
…Олесь відійшов метрів за триста. Склепіння тут трохи просіло і його каска торкалася вентиляційної труби. Качали добряче, бо оболонка з прогумованого брезенту мало не лускалася. Тут дихалося легко, а головне, не стугоніло в скронях. Раптом до болю стало шкода їхніх зусиль:
за цілий рік жодного запізнення, жодного дня без плану, жодного порушення правил техніки безпеки. Вони вели перед. Коли б не погнало з пласта метаном, їх зустрічали б сьогодні, як переможців. А це не сама тільки моральна втіха. Хлопці все розуміють, тому й подалися з вибою темніші за ніч. Тепер хтозна, як буде… Хоч і іге з їхньої вини, проте плану катма…
Стривай! Що за звук? Прислухався. На тлі мо-нотонного гудіння вентиляційної установки, яке тут значно гучніше ніж у вибої, вухо вловило притлумлений гуркіт комбайна. Мить стояв розгублений, а далі прямо знавіснів від люті. Чортяка Степан! Навмисне відіслав його, щоб добити норму. Розрахунок простий — поки Олесь розшукуватиме начальника дільниці й доповідатиме про те, що сталося, він доконає оті чверть метра по породі. Скористався довірою майстра вентиляції, в обов'язки якого входило вивести усіх на свіжий струмінь. Олесь щодуху кинувся назад…
Несподівано попереду з'явився вогник. Чоловік, який ішов їм назустріч, вигулькнув, мабуть, з якогось із відгалужень квершлагу. Він мовчки пройшов повз них: на плечі, крім саморятівника, висів ще газоаналізатор. Між тим передні спинилися на перепочинок і Ярослав завважив, що позаду, де мали бути Чередниченко з Пантелєєвим, замигтіли уже три вогники. Потім один відділився і скоро зник в глибині квершлагу, а двоє стали наближатись до них.
— Майстер вентиляції,— повідомив Іван Олек-сійович. — Бригада вже покидає вибій… До речі, там висока концентрація метану.
Перегодя побачили попереду ще три вогники. То поверталися з вибою шахтарі. Во'іії і йшли, не поспішаючи: перекинулися кількома словами з двома прогнозистами, а тоді понуро подивилися на Паливоду й Гончаренка. То були люди з бригади Олеся. Ярослав завважив, що це — чи не перший випадок, коли шахтарі не поспішали. Повернули в штрек. І враз голосно загуділа повітродувка, що качала у вибій повітря. Тепер ніхто не відставав, чалапали по воді вервечкою.
— Вийшло троє,— подав голос Іван Олексійович. — А ще двоє?
— Залишилися, мабуть, щоб підготувати все для наступної зміни, — висловив припущення Пантелєєв.
З вибою несло густою курявою. Степан біля комбайна завзято орудував фрезою. Уже встиг нарубати піввагонетки породи. Олесь віджбурнув його руку від панелі управління і спинив комбайн. Заскочений на гарячому, Степан мовчав: дві жарини з-під маски розгублено втупилися в Олеся. А той прямо задихався від бігу, пилюки й злості.
— Шеф, гад буду, вік волі! — раптом плаксиво заблагав. — Ну, скільки тут зосталося?! Я сам їх пройду!..
— Степане, — відказав Олесь, важко хекаючи, — за свої тридцять два ти встиг уже скрізь побувати. Не бачили тебе тільки на тому світі.
Степан довго й несамовито лаявся. Його куце тіло з густою вовною на грудях здалося Олесеві духом покинутих виробок — рішучим і моторним. Ось кліпне очима — і він зникне. Раптом Степан нашорошився. Олесь теж уловив якийсь звук. Спершу йому здалося, що то вентиляційна установка. Але тієї ж миті збагнув, що помилився. Вентиляція гула, а то сичало, до того ж зовсім близько. Степан припав вухом до вугільного пласта, який виступав сходинкою внизу вибою, прислухався. Респіратор висів у нього на шиї, як маска вепра. Раптом лице перекосилось від жаху, він позадкував.
— Газ! — прошепотів. — Зараз кине! Того ж моменту зірвався і зник в темряві. Олесь теж кинувся бігти.
…Важко гупало в грудях. "Хоч би не впасти. Стривай. Далі бігти не годен. Будь що буде!" Спипився і знесилено обіперся об дерев'яну затяжку. Блискавично вдарила думка, чи діждеться його сьогодні син? У жовтій плямі від світильника з протилежного боку штреку білів номер пікету. Виявляється, він не пробіг і двохсот метрів. Чулося хекання. То Степан стояв попереду кроків за десять. Мабуть, не хотів його кинути напризволяще. Вони відсапувалися секунд із п'ять і знову побігли. Олесь уже подолав перед тим триста метрів, коли біг у вибій. З надією відзначив, що позаду залишилися ящики з інертним пилом. їх поставили вчора. Коли лавина газу й пилюки вдарить у ящики і, поскидавши їх з полиць, змішається з інертним пилом, вона вже буде не такою страшною. Принаймні не вибухне. Проте для них вона була однаково небезпечна — саморятівники-бо залишилися в вибої… "Негідник Степан! Це його панічний вигляд змусив мене пуститися навтіки. Може, й не буде того клятого викиду…"