Надворі завечоріло. Засвистів, заплакав у холодній грубі вітер, загрюкала на будинку бляха. Заторохтіли крупи у биті вікна. Зацокотіла малеча зубами...
— Гріться! — Почали стрибати в довгої лози, в кобили. Хлопці спершу, далі й дівчата.
Двоє з хлопців тягнули в кімнату кілька дощок із сусіднього паркану. Тута ж, на підлозі, пиляють, рубають, кришать на тріски...
Незабаром у панському напівзруйнованому каміні запалали дрова. Збилися до каміна, як циганчата.
Цілий день бігав Мишко з хлопцями, як свій; носив казаном воду од криниці, лагодив двері, підмітав, гомонів, сміявся. Стемніло — зажурився. Стоїть самотній коло вікна, смутно дивиться на темні вікна, мне свою брудну благеньку будьонівку із зіркою.
А вітер: гу-гу-гу! за вікнами, аж мурашки поза спиною...
За гомоном про його було забули, далі хтось побачив:
— Гляньте, Мишко і досі в нас!
— Мишко! Як же ти додому підеш? Чуєш, що то надворі? Там десь, певне, твій папа та мама скрізь бігають та шукають тебе.
Мишко низько схилив голову. Один — ближче до його, придивився: котяться дві сльозини в Мишка, як той горох, по лицю.
— Еге-ге! Та він, сукин син, чи не голодающий! Мишко затулився драним рукавом і гірко заплакав:
— Я без-при-тульний...
Всі од каміна, обступили, дивляться:
— От тобі й папаша з мамашею!
— От тобі й каша з молоком, і чай у накладку з булкою.
Старші суворо до його:
— Чому ти зразу не казав цього, нащо брехав? Мишко витер до сухого очі полою, насунув свою будьонівку на голову, важко зітхнув, мовчки пішов до дверей. Стало жаль:
— Куди ж ти, Мишко, ми ж тебе не виганяємо! Зажди...
— Що ж його робити?.. — Почали щось між собою шепотіти.
Хтось із дівчат голосно запротестував:
— Хто його знає, що воно за хлопець, може, обікраде вночі, як той босяк Володькін, та й утече. Один спалахнув:
— Та яке ти маєш право так на його казати? Ти докажеш?
Галя спохватилась:
— Та я ж не на його, я так тільки...
— "Так тільки"... "босяк"... А ми хто такі? Хіба ж ми не такі, як і він?
— Та я ж не на його казала, чого ти причепився?
У того вже загорівся якийсь жаль:
— "Босяк"... Та, може, він кращий за нас усіх у мільйон разів! Може, він артист-музикант буде! Розумієш ти, голова? Може, з його якась Моцарта вийде пролетарська? От що!.. Товариші! На раду!
На раду. зібралися старші. В спальні, в темному кутку. Малеча — на варті. Радили на диво тихо, діловито й коротко. Вирішили — днів з скілька передержать Мишка потайки в будинку; далі, коли трохи покращає стан, улучити нагідний момент і всією бурсою прохати Параску Калістратовну прийнять хлопця до гурту. Сподівалися, що буде як і раніш бувало, — покричить, посердиться, а далі заплаче й прийме. Вони вже добре знають її, реву.
— Ну, Мишко, тепер катай під ліжко, бо швидко, мабуть, вернеться наша плаксуха з міста.
Недовго вагаючись, Мишко тільки захурчав, куди показали. Далі вистромив голову, моргає весело, бадьоро:
— Товариші, пошамать би чого-небудь трошки!
— Нема ж, Мишко, нічогісінько, може, чого завідуюча привезе на вечерю, тоді принесемо.
Мишко:
— Мені що-небудь, аби не нудило. От, скажемо, у казані, я бачив, — дві кістки лежать.
Дівчата назбирали, принесли пелену кісток, принесли якесь шмаття:
— Ось тобі, Мишко, барахло — замотайся гарненько в його, бо холодно буде. Коли чого буде треба — гукни. Сам не вилазь.
— Товариші, коти з спальні: здається, шумить-гримить наша Параска!..
Висока, огрядна, в мужичих чоботях, голос, як труба, іде, як буря...
Зранку гасала по установах, змагалася, прохала, сварилась, аж схрипла. Приперла на плечах пудів зо два борошна і трохи пшона. Прийшла, мотається сюди-туди, забула, що вже дома, не говорить — кричить: не дурно, видно, досталося те борошно.
— Семенові промивали ногу? Валі міряли температуру? Та чому сміття не винесено? Вікно хто розбив? А книжка чого ото під столом? Староста! Староста!
Влетіла в спальню, світить каганцем:
— О, я так і знала: ліжка не заслані, кімната не провітрена, бруд, сморід... Черговий!
Спинилась посередині, дослухається. Далі люто:
— Черговий! Черговий! Скільки разів я казала, щоб не пускали собак у помешкання! Хто черговий? Вбігає черговий.
— Вижени мені зараз собаку, і щоб було це в останній раз.
— Якого собаку? Тут собак немає у нас.
— Не базікай — роби, що велю! "Тут собак немає", — а ото ж хто кістку під ліжком гризе? Черговий прикусив язика, почухав голову. Далі певніше:
— Та то вам, мабуть, почулось.
"Собака" якась була розумна — замовкла.
Один по одному — на допомогу черговому збігся гурт:
— То почулось! Почулося! То, може, так що...
— Та то, мабуть, пацюк! — догадався хтось. Всі в один голос:
— Так і є! Пацюк! Учора Андрій убив одного черевиком. Здорового-здорового!
Дивиться на дітей, віри не діймає: чогось поблискують тривожно очі.
— Хм...
Далі рішуче:
— А на лиш каганця, посвіти мені.
Нагнулась — до одного ліжка, до другого. Далі повертає суворе лице до дітей:
— Сором! А оце що лежить під ліжком? Візьми щітку, зараз мені вижени!
Змовкли. До чергового:
— Ну, кому я кажу?
Черговий не взяв щітки, нагнувся до ліжка, смутно:
— Вилазь, Мишко, засипались...
З-під ліжка висувалась біляста, нестрижена голова, червоне од напруги лице.
Параска Калістратовна плеснула в долоні, одступила:
— Що це?! Це вже нового знайшли!
Зразу, як по команді, оточили її з усіх боків: резонери, жалібниці, філософи:
— Параско Калістратовно! Параско Каліст... Це не простий хлопець! Це найкращий за нас усіх! Роботящий, слухняний...
І далі з жаром:
— Це буде Моцарта! Моцарта!
Дивиться:
— Яка Моцарта?
— Артист, музика... Якби почули, як співає! Як грає!.. Ми його як-небудь... долі...
Затулила уші, кричить:
— І слухать не хочу! Мене під суд! Мене в чеку за цеє! Ми тут кубло зарази розведемо! Мене живцем з'їдять за це!
Сіпають за поли, за руки:
— Та ви ж подивіться, який він марний, ось яке на йому шмаття! Гляньте!
Повертали хлопця на всі боки, демонстрували його лахміття.
Заплющила очі, одвернула голову:
— Не чую нічого й не бачу! — Проте пильне її око щось загляділо.
Зразу:
— Ану, стій! — Мовчки, поривчасто вхопила, розгорнула на хлопцеві шмаття, що його соромливо й старанно не давав він розгортати.