У весняному повітрі загув вечірній дзвін, розносячи по місту людям звістку, що зайшло велике свято.
Вирізалися в небі перші зірки над низенькою обшарпаною тюрмою.
Сонною пусткою-руїною здавалася вона у вечірніх присмерках.
А за гратами та замками стиха шуміло — гула там підборкана молода сила.
В тюрмі почалася повірка: забриньчали швидко ключами, часто загрюкали молотками об залізні грати. Поспішали, бо спізнилися сьогодні.
В третій камері товариш Петро виряджався в дорогу. Сьогодні на прогулянці він образив начальника, якого ненавиділа вся тюрма, і тепер мусив іти до карцеру. Товариші по камері гуртом виряджали його: давали йому теплішу одежу, розсипали поза підкладкою піджака тютюн та сірники, щоб не знайшли, коли будуть його обшукувати.
Сам Петро, кремезний хлопчина з русявою борідкою, прихватком наїдався чогось аж на троє суток.
Через невеликий час, одягаючись на ходу після трусу й широко ступаючи по коридору, він уже поспішався до карцеру. Слідком за ним ішов надзиратель і брязкав ключами. Стали перед маленькими старими дверима з дірочкою-прозуркою й здоровенним висячим замком.
Оцей льох, чи комірчина, по бідності тюрми, була призначена для карцеру. Загриміло залізо, і двері одчинилися. Трохи пригнувшись, Петро ступив кудись у вогку й холодну темряву. Зразу тоненько дзвизнув за ним важкий залізний засов, загримів замок, і все стихло. Петро ступив далі й став обдивлятися.
В маленьке віконце, густо переплетене гратами, заглядало зоряне небо.
Петро потягнувся й голосно позіхнув.
— Здрастуй, товаришу!.. За віщо це тебе? — несподівано почувся десь з темного кутка тоненький дитячий голос.
Петро здригнув.
— Ти хто такий? — зараз спитав він.
— Я — пацанок [2] з п’ятої камери... Це добре, товаришу, що ти сюди попав: удвох буде якось веселіш.
Придивившись, Петро хутко завважив, що в кутку, під стіною, щось біліло. Підійшовши ближче, він став добачати й фігуру пацанка.
— А тебе ж за віщо сюди... товаришу? — спитав Петро, осміхнувшись.
— Масалку [3] погнав в Христа та паску, то старший і посадив на троє суток,— хвастовито одмовив пацанок.
— Як же сидиться тобі тут, товаришок? — розпитував Петро, сідаючи поруч з пацанком.
— Ой гидко-гидко, товаришу,— таємним голосом одмовляє той.— Холодно, вогко, та ще... пацюки, щоб вони видохли! Заснути ніяк не дадуть: тільки задрімаєш — зараз так і зашарудять по ногах, по грудях... один за палець укусив; то оце я зняв черевика та й стережу — може, підкрадеться котрий, то пришию [4] суку.
Петро став витрушувати поза підкладкою тютюн та сірники, а пацанок зразу почав безперестану щебетати.
Володьку-пацанка знала вся тюрма. То був хлопчик на вигляд років дванадцяти, бідовий, непосидющий. У камері він завжди як не з надзирателем гризся коло прозурки, то на вікні коло грат допікав вартового. На тюремному дворі, коли виходила п'ята камера на прогулянку, його жваве цвірінчання, змішуючись з брязкотом кайданів, сповняло ввесь двір. Собі за товариша там вибирав Володька завжди якого-небудь здоровенного значного кандальщика, ходив поруч з ним, пихкаючи поважно цигаркою й переймаючи всі рухи і звички старих каторжан; свій тюремний бушлат та шапочку він навіть намагався носити так, як вони.
Тепер перед новим чоловіком, перед "політичним", йому хотілося показатися не яким-небудь "грачем", [5] а парнем "фартовим". За першу ознаку цього вважалося знаття фар-тової мови, тюремних та злодійських звичок, і Володька зразу хотів висипати перед Петром увесь свій запас цеї науки. Пересипаючи свою мову фартовими словами й перескакуючи з одної розмови на другу, він цокотав:
— Нема в нашій камері тепер путніх реб’ят. Колись були боги, так боги: [6] Кошовий, Близнюк, Васька-кандальщик... А тепер осталися одні сявки. Духовитого парня ні одного нема. Всі такі, що на волі "стріляли" та під рундуками танцювали за печінку; а сюди поприходили та й мають себе за якесь божество... Знаєш, товаришу, мене судили на один рік, а я після суду встав та й погнав председателя в закон та пугвички: припаяли, суки, іще на півроку... Шармач я, і раз був на грубому [7] ділі. З Ваською з кандальщиком "купили" в одного єрика [8] п’ять тисяч. Ех, і погуляли ж тоді ми з ним! Тільки не довго й гуляли: на третій день згоріли... [9]
Володька закурив цигарку і, човгаючи здоровенними черевиками, став ходити по карцеру.
В одеськім саді я гуляв,
3 красоткой наслаждався;
В чіжолі кандали попав,-
заспівав він дзвінким альтом, і було чудно помічати в дитячому голосі добре переняту манеру старих в’язнів.
— Ех, товаришу! — заговорив він, зразу кинувши пісню,— шкода мені на волі одного тільки: маруху [10] милу покинув я в Таганрозі. От красючка — як лялька!
— Велика ж вона, твоя маруха? — осміхаючись собі в темноті, спитав Петро.
— Їй було...— Володька трохи подумав,— було їй тоді одинадцять років. Вона теж шармачка. На побачення приїздила, два карбованці грошей передала — їй-богу! Падлець буду — не брешу! А це щось не чути. Треба було писнути їй. Чорт їх розбере — цих бабів — може, вже з другим любов закрутила!
Ти думаєш, подлянка,
Що я тут пропаду?
Як вийду я на волю —
За все тобі томщу:
Ручки-ножки поламаю
І кості покручу...
Між гратами вікна щось забряжчало; показався блискучий кінець штика.
— Ей ти, чорток! — почувся за стіною голос вартового.— Лежи мовчки, а то я тебе покладу.
Коли Петрові обридло слухати пацанка, він сказав йому:
— Ну й "наливаєш" же ти добре, товаришок! Не знаю — який з тебе Іван вийде, ну, а тріпач добрий!
Пацанок почав клястися:
— Падлець буду, коли хоч трошки брешу! Щоб мені волі не побачити, коли "наливаю"! — поклявся він великою тюремною клятьбою.
— Годі, Володька! — гостро сказав Петро.— Воля тобі ще потрібна буде.
Пацанок насупився й замовк.
Петрові стало шкода чогось хлопця, і він почав щиро розпитувати про його життя. Пацанок зразу одмовляв з неохотою, голосом ображеного, а потім зразу якось залишив свій тюремний тон і дитячим голосом став розповідати про своє життя.
— Як мені живеться — питаєш? — промовив він, присовуючись ближче до Петра й обгортаючись од холоду в свій полотняний бушлатик.— Погано живеться, товаришу: боги чіпляються до мене, завжди дражнять, бачать, що я малий, нікого не подужаю з їх. Спати посилають "на грачівку" й їсти садовлять з "грачами". А хіба я дешевший за їх? Мій батько був шармачем, і я шармач! Я не менше покрав на волі од їх. Дай бог усякому стільки покрасти, як я перекрав! — казав пацанок смутним голосом.