— Соціологією єдиною! — вихопилося у Мамуні.
— Октавіане! — повернувся до нього Ковбик. — Не спішіть поперед батька в ополонку. Хай першим батько вскочить…
— …І виміряє глибину, — тихо додав Понюхно.
Мамуня перелякався власного голосу і зовсім зник за комірцем сорочки. Тепер він скидався на ховрашка в нірці, який чекав, що піде дощ, а його несподівано облили окропом.
— Турботи соціології — на свою голову, — чинно мовив Хлівнюк, підкреслюючи кожне слово. Йому здалося, що це дуже серйозно.
Ковбик подивився на нього й скривився: "Господи, кого я тільки набрав у "Фіндіпош"?.."
— І оце ви, Клавдію Миколайовичу, збираєтесь очолювати "Фіндіпош"? — ще раз згадав він анонімку і подумав: "Хто ж, крім нього, міг її написати? Тільки той, хто мітить на моє місце!"
— Аутодафе! — підскочили від здивування брови у Хлівнюка. — Хлівнюкові вже нічого робити у "Фіндіпоші". Хлівнюка виживають. Абасандо!
— Хто вас там виживає? Ви ж уже немолодий чоловік. Ви ж не Мамуня. У вас же постава. Голос! Папаха на голові. Під рукою тека. Солідний чоловік. Хто вас у шию гонить? Зараз розійдемось по кабінетах — і думайте собі на здоров'я! Але не за сіцілійською системою… — натякнув він на любителів шахів. — Товаришу Аякс, — звернувся далі до Сідалковського, — де це ваш брат по духу Грак? Я вже третій день не бачу вашого віце-ад'ютанта. І вдома його немає, як сказала мені Зося. Що ви удаєте, ніби нічого не розумієте? Воно ще хоч не сидить?
— Учора ще не сиділо, — в тон йому відповів Сідалковський. — 3 міліції поки що повідомлень не було.
— У мене було одне повідомлення… Ви, товариші, можете розходитися по кабінетах, — звернувся він до решти. — Так от, у мене було одне повідомлення, — продовжив Ковбик, коли всі вийшли, — що ви з Граком шукаєте собі багатих наречених. Чи, як ви там висловлюєтесь: мар'яж де резон… Так от, ви собі резоньте, поки не дорезонились. А Грака залиште в спокої. У нього є інше завдання: треба якнайшвидше підшукати місце для будівництва. Будуватимем новий "Фіндіпош". Це приміщення йде під якесь новостворене товариство: по захисту раків чи сибірських рябчиків. Поки що не знаю… А тепер по кабінетах, — по-кавалерійськи скомандував Ковбик. — Алюр три хрести!
Сідалковський залишив кабінет Стратона Стратоновича і відчув, що його нараз покинуло почуття гумору. "От звідки з'явився дядя Філя! Грак міняє прописку і жінку. Ну, Граче, я покажу тобі дядю Філю!"
У приймальні він ще застав Бубона. Той регулярно брав з нього аліменти, Сідалковський платив йому за Це регулярним глузуванням.
— Хотів вас запитати, Карле Івановичу, ви й досі посилаєте дитину на музику?
— А що таке, шановний? — насторожився Бубон.
— Не калічте дитину. Повірте моєму досвідові…
— Може, у вас і є досвід, шановний, тільки не у вихованні дітей….
— Давайте хоч сьогодні без натяків, Карле Івановичу. У мене такий радісний день!
— Що ж у вас за день? Черговий раз одружуєтесь? Чи вас змушують до цього?
— По секрету скажу. Нахиліться ближче, — притягнув його до себе Сідалковський. — Тільки це суто між нами! На дипломатичний прийом запрошений….
— Так я вам і повірю! Що там, у Києві, нема більше кого запрошувати, тільки вас? Стільки шановних людей!
— Карле Івановичу, ви мене ображаєте! Адже щойно ви й на мене казали "шановний". Навіть двічі.
— Я так на всіх кажу. На вас сказав би малошановний, та не… Як вам сказати? Слова потрібного не підберу…
— Ваша культура вам не дозволяє…
— От-от, культура! Совість моя не дозволяє так казати! Що ви там за дитину хотіли сказати, бо я вже йду?
— Не посилайте її на музику. Не вірите моєму досвідові, повірте досвіду дяді Філі…
— А хто такий дядя Філя? Ваш друг, приятель?
— Як, ви не знаєте дяді Філі?! Це президент підпільного клубу "Навіки разом". Торгує найкращими адресами, його знають усі. Навіть у прокуратурі республіки, куди час від часу запрошують на ділові побачення.
— Не морочте мені голови, шановний! Мені ніколи. Ідіть транспарант придумуйте. Гроші не пахнуть.
— Я це знаю. Так от, дядя Філя має і досвід, і гроші. До речі, ні перше, ні друге йому кишень не обриває,— натякнув Сідалковський на Бубонові кишені, в яких Карло Іванович завжди щось виносив з "Фіндіпошу": то папір, то клей, то кнопки, то чорнило, то навіть електролампочки.
— Йдіть ви до біса! — Карло Іванович круто повернувся, але, заінтригований дядею Філею, все ж не чинив опору, коли Сідалковський нахабно схопив його за нарукавник.
— Я той досвід дяді Філі хочу передати вам, Карле Івановичу. Не мучте дитину фугами й сонатами! Мені ж уже, гадаю, дядя Філя не знадобиться, — він показав на білосніжний конверт. — Бачте, не "шановний", а "вельмишановний" пишуть! І звідки? З кон-суль-ства! — збрехав він, не кліпнувши жодним оком.
— Вам? І з консульства?
— Мені! Так от, зважте, я за досвід грошей не беру. Мені достатньо того, що ви даєте під звіт, і я в цьому відчуваю усю вашу любов до себе…
— Шановний, де ваш досвід?
— Не досвід, Карле Івановичу, швидше порада: не робіть з Музи піаністки. Хай краще йде королевою бензоколонки чи в кондитерську школу при ресторані. У неї завжди будуть солодкі тістечка і свіжий торт. Повірте мені, там більше варіацій, ніж у сучасній музиці. Як, до речі, і в бухгалтерії…
— Ви таки хам, Сідалковський! Я в цьому ніколи не сумнівався…
— Карле Івановичу! Не підкреслюйте мені цього. У мене ж незакінчена вища…
— Бабусі, шановний, скажете… Я знаю… Тільки дурником прикидаєтесь!
— Але я виховувався у старенької гувернантки дореволюційного походження. Тож і не дивно, що в мене стільки пережитків. А ви ж людина сучасна. І з спецосвітою. Така посада! Народилися у вік розщеплення атома і схрещування ондатри з їжаком, і так висловлюватися?!
Бубон ішов коридором, щось бубонів і відмахувався від Сідалковського, як старий вгодований кінь від надокучливих мух. Євграф не відставав ні на крок.
— Невже не можна простіше? Ви могли сказати те саме, але іншими словами, я б зрозумів. Розумному досить. Скажімо, так: "Сідалковський, ви один із синів Ноя". Все ж таки м'якше… — У Сідалковського був піднесено-щасливий настрій, як у людини, котрій сказали, що на неї чекає величезна спадщина по смерті дядечка.