— Навряд чи ви мене пригадуєте, я з Мічигана. Коли ви приїздили читати лекції в нашому коледжі 1903-го року, я був у комітеті з організації зустрічі. Дуже радий вас бачити.
Ми тепло привіталися. Він пояснив причину свого візиту — болить рука, загальний стан кепський.
— Покажіть руку, — запропонував я.
Він розмотав бинт. Кисть і вся рука розпухли, набряк вирізнявся характерною блідістю.
— Болить?
— Такі муки, що ночами не сплю.
— А де болить?
— У кисті.
— Із чого все почалося?
— Схоже, зі складної переправи через озеро Атабаска. Довелося гребти цілу ніч.
Про людське око я поставив ще зо два запитання, щоб приховати власну розгубленість. Та що ж із ним таке? Чому рука так розпухла й набрякла? Ламаючи голову в пошуках відповіді, зволікаю, ще й ще раз оглядаючи хвору руку, аби тільки він не запідозрив, що я в цій справі — профан.
— Боюся зараження крові. Адже я потраплю до лікаря не раніше, ніж за місяць. А на той час або позбудуся руки, або вмру. І, зізнатися, вже вирішив, що для мене краще.
Страх у кожному разі тільки шкодить справі. Пам'ятаючи про це, я сказав:
— Викиньте все це з голови! Хіба при зараженні крові буває такий блідий набряк?
— Мабуть, ні, — промовив він із величезним полегшенням.
Поки я мовчазно вдавав всезнайка, підійшов майор Джарвіс.
— Гляньте, Джарвісе, як руку рознесло, — сказав я.
— Ух ти! — майор був вражений. — Оце нігтьоїд! Зроду не бачив нічого подібного!
Довгоочікуване осяяння "зійшло" на мене з цими словами. Та це ж, висловлюючись науково, панарицій! Уперше за весь час "медичного огляду" я вільно зітхнув, подивився на пацієнта з виглядом мудрого професора й глибокодумно прорік:
— Причин для занепокоєння нема. Ви, мабуть, пошкодили палець. Інфекція проникла вглиб і почався панарицій. Нарив іще не дозрів. Щойно це стане можливим, я розкрию його, якщо, звичайно, він не прорветься сам, — у душі я молив Бога, щоб нарив прорвався й позбавив нас необхідності проводити операцію. — Є у вас при собі лляне насіння чи висівки?
— Боюся, що ні.
— Тоді знайдіть чисту ганчірку, обгорніть руку та парте її в гарячій воді, скільки зможете витримати. За добу, можливо, нарив прорветься, і тоді, ще за три дні, зможете вирушати в дорогу.
Авторитетна заява особистості, яка не знає помилок, сповнила хворого такої радості, що відблиск її впав і на мене.
Американець подав мені здорову руку для рукостискання та з почуттям сказав:
— Ви не уявляєте, як ощасливили мене. Я б швидше вмер, ніж погодився залишитися калікою.
— Однак, ви скаржилися, що не спите вночі.
— Три ночі не спав. Біль не відпускає.
— Тоді візьміть пігулки. Приймете одну й о десятій лягайте спати. Якщо не заснете, прийміть іще одну о пів на одинадцяту. А не заснете об одинадцятій, прийміть третю, вона вже напевно вас приспить.
Хворий пішов веселий і на наступного ранку мав уже кращий вигляд.
— Відразу видно, що людина виспалася, — посміхнувся я.
— Ні, — відповів він, — я не спав. Скажіть, у ваші пігулки входить опіум?
— Так.
— Я так і думав. Ось вони, візьміть. Я вирішив, що повинен пройти через це випробування з ясним розумом. Обійдуся без наркотичних засобів.
— Честь вам і хвала! — захоплено вигукнув я. — Іншому запропонуєш снодійне, він візьме й ще попросить. Ви — геройський хлопець, такого не вибити з сідла! Незабаром ви будете зовсім здорові.
Хворий знову показав мені свою руку, роздуту, ніби міхур.
— Настав час готуватися до операції. Оперувати буду вас о першій пополудні, — відчеканив я, подумки схвалюючи професійну впевненість своїх слів. Вся підготовка полягала в тім, щоб нагострити кишенькового ножа, а найважливіше — опанувати себе! Я згадав про баклагу з бренді, яку мені дали з собою приятелі, поклав її в кишеню та пішов оперувати. Пацієнт був готовий.
— Ось вам баклага, сьорбніть, — запропонував я.
— Не хочу, — була відповідь. — Я чоловік, і мені вистачить мужності, щоб перетерпіти біль.
Хворий поклав на стіл свою схожу на роздутий пудинг руку.
— Попросіть свого приятеля потримати вам руку, — сказав я.
— Не турбуйтеся, я не поворухнусь, — промовив він, стискаючи зуби, і я зробив індіанцеві знак, аби той вийшов.
Я знав, що він не поворухнеться. Але він ніколи не дізнається, якої нервової напруги коштувало мені це дійство. Одне було зрозуміло: я повинен зробити розріз достатньо глибокий, щоб випустити гній, але при цьому не зачепити артерію та не перерізати сухожилля. І повинен був зробити це впевнено, з першого разу.
І я це зробив.
Вражаюче! У хворого жоден мускул на обличчі не здригнувся!
— Все? — запитав він. — Та це просто укол шпилькою порівняно з тими тортурами, які я терпів щохвилини цілий тиждень.
Я відчув кволість у ногах, вийшов надвір та, зізнаюся, сьорбнув трохи бренді. Свою обіцянку я виконав — за три дні мій пацієнт був цілком здоровий і міг продовжити свою подорож.
Цікаво, чи приховують теперішні лікарі під маскою професійного спокою ті самі страхи й сумніви, які мучили мене?
ДРУГЕ ПОЛЮВАННЯ НА БІЗОНІВ
Успіх — нехай і скромний — першого полювання відразу підніс нас в очах усіх навколо. Вождів дивувало завзяття блідолицих, і коли ми готувалися до другої експедиції, Кійа надіслав чоловіка з повідомленням: він не може поїхати з нами як провідник, але дасть мені свого об'їждженого гунтера (верхового коня), котрий біжить по сліду, мов собака, та вирізняється покладливою вдачею.
Я завжди з підозрою ставився до коней — і людей — із поступливою вдачею та почав думати, яка ж прихована вада чаїться у цій чудовій нехитрій істоті. Щодо коней у мене є забобон — не люблю коней білої масті.
Привели гунтера, і він, звичайно, виявився білим, як мармур, від гриви до хвоста й копит. Навіть очі в нього були білі, кольору дешевої порцеляни — можливо, він був сліпавий через катаракту. Ніздрі й вуха в коняки були хворобливого рожевуватого відтінку.
Але зовнішність виявилася оманливою — він і справді біг по сліду, мов собака, якщо я давав йому волю. Кінь чудово йшов під сідлом, легко переходив на рись і відразу зупинявся, варто було тільки кинути вуздечку. Отоді я поцінував люб'язність Кійі. Він зовсім не збирався жартувати зі мною і дав мені свого найкращого гунтера.