— Незважаючи на огидну працю?
— Огидну? Вони не вважають її такою. Навпаки, вони її люблять. Вона легка і по-дитячому проста. Не перевантажує ні голови, ні м'язів. Сім з половиною годин спокійної, без напруження, праці, а потім таблетка соми, ігри, необмежене парування й стереоконтактні фільми. Чого ще їм бажати? — запитав Мустафа. — Правда, вони можуть побажати скорочення годин праці. І, звичайно, ми могли б їх скоротити. Технічно простіше простого зменшити всі робочі години нижчих каст до трьох або чотирьох годин на добу. Але чи були б вони від того щасливіші? Ні, не були б. Більше як півтора століття тому був проведений експеримент з робочими годинами. Вся Ірландія була переведена на чотиригодинний робочий день. І що з того вийшло? Почалися заворушення й значно збільшилося вживання соми. І більш нічого. Три з половиною години додаткового дозвілля так мало дали людям щастя, що треба було заповнити бездіяльність додатковою сомою. Наше Бюро винаходів забите планами економії праці. Тисячі пропонують їх. — Мустафа Монд широко розвів руками. — І чому ми не втілюємо їх в життя? Заради робітників: було б просто жорстокістю обтяжити їх ще й надмірним дозвіллям. Те ж самісіньке і з сільським господарством. Ми могли б синтезувати всі продукти, кожен кусень того, що споживають люди. Якби схотіли. Але ми не хочемо. Ми воліємо, щоб третина населення харчувалася продуктами, вирощеними на землі. Заради них самих — саме тому, що вирощування харчів на землі потребує більше часу, ніж на фабриці. Крім того, ми мусимо думати й про стабільність. Ми не хочемо перемін. Кожна зміна — загроза для стабільності. Це друга причина, чому ми не поспішаємо втілювати нові винаходи в життя. Кожне відкриття в чистій науці — потенційно революційне; навіть науку доводиться іноді трактувати як можливого ворога. Так, навіть науку.
Науку? Дикун нахмурився. Він знав це слово. Але що воно означає, він не міг сказати. Шекспір і старі індіанці в селищі ніколи не згадували про науку, а від Лінди він чув лише найтуманніші натяки: наука дозволяє робити гелікоптери, наука сміється з танців Врожаю, оберігає шкіру від зморщок, зберігає від псування зуби. Дикун одчайдушно силкувався зрозуміти суть слів Головконтра про науку.
— Так, і це другий пункт у кошторисі стабільності. Не тільки мистецтво неспівмірне зі щастям, але й наука. Наука небезпечна. Доводиться тримати її на ланцюгу і в наморднику.
— Як так? — здивувався Гельмгольц. — Але ж ми завжди говоримо, що наука над усе. Це ж гіпнопедична банальність.
— Тричі на тиждень з тринадцяти до сімнадцяти років, — вставив Бернард. — А вся пропаганда науки в школі...
— Так, але якої науки? — саркастично запитав Мустафа Монд. — Ви не науковці за освітою, отож не можете й судити. А я в свій час був непоганим фізиком. Навіть занадто, щоб усвідомити — вся наша наука — щось на зразок куховарської книжки з правовірною теорією куховарства, в якій нікому не дозволено сумніватися чи ревізувати рецепти, до яких не можна нічого додавати без спеціального дозволу головного кухаря. Тепер я — головний кухар. Але колись я був молодим допитливим кухарчуком. Пробував варити по-своєму. Неправомірне, заборонене варево. Іншими словами — намагався зайнятися справжньою наукою. — Він помовчав хвилину.
— І чим усе закінчилося? — запитав Гельмгольц.
— Майже тим самим, що чекає і вас, хлопці, — зітхнувши, відповів Головконтр. — Мене мало не заслали на якийсь острів.
Коли Бернард почув ці слова, його пойняла істерика.
— Мене? Заслати на острів? — він скочив на ноги, перебіг через кімнату і, вимахуючи руками, став перед Головконтролером. — Не треба засилати мене. Я нічого не зробив. То все вони. Клянуся, що вони, — показував він на Гельмгольца й Дикуна. — О, прошу вас, не посилайте мене в Ісландію. Я обіцяю виправитися, тільки дайте мені нагоду. Прошу, дайте мені таку можливість! — З очей у нього потекли сльози. — Їй-Форду, це їхня провина, — хлипав він. — О, тільки не в Ісландію. О, прошу Вашу фордність, благаю... — І в нападі самоприниження він впав перед Контролером навколішки. Мустафа Монд пробував його підвести, але Бернард знай плазував, благаючи помилування. Врешті Головконтр вимушений був подзвонити до свого четвертого секретаря.
— Покличте трьох служників, — розпорядився він, — і відведіть пана Маркса в спальню. Дайте йому добре подихати газифікованою сомою й покладіть до ліжка — хай проспиться.
Четвертий секретар вийшов і повернувся з трьома близнюками-лакеями в зеленій уніформі. Бернарда, який репетував і схлипував, винесли з кабінету.
— Можна подумати, що йому збираються перерізати горло, — сказав Мустафа Монд, коли за Бернардом зачинилися двері. — Якби в нього було хоч трохи розуму, він зрозумів би, що його покарання є, по суті, винагородою. Його висилають на острів. Тобто посилають туди, де він буде серед найцікавіших чоловіків і жінок у світі. Це ті люди, що з якоїсь причини зробилися занадто самосвідомими особами, щоб пристосуватися в нашому суспільстві. Всі ті, кого не задовольняє правовірність, що мають свої власні незалежні думки... Там кожний є індивідуальністю. Я майже заздрю вам, пане Вотсон.
Гельмгольц засміявся:
— А чому ж тоді ви самі не на острові?
— Тому, що я, все-таки, віддав перевагу іншому, — відповів Головконтролер. — Мені запропонували вибрати: або висилка на острів, де я міг би продовжувати займатися чистою наукою, або ввійти до Ради Контролера з перспективою успадкувати в належний час посаду Головного Контролера. Я вибрав останнє й розпрощався з наукою. Вряди-годи я шкодую за цим, — продовжив він, помовчавши. Щастя — господар суворий; слугувати щастю, особливо щастю інших людей, набагато важче, ніж слугувати істині, якщо ти не кондиційований так, щоб сприймати її мовчки. — Він зітхнув, знову замовк, потім продовжив жвавішим голосом. — Але обов'язок є обов'язок. Він важливіший за власні уподобання. Мене приваблює істина. Я люблю науку. Але істина грізна, а наука для суспільства небезпечна. Настільки небезпечна, наскільки була корисною. Наука дала нам найстабільнішу рівновагу в усій історії людства. Китайська стабільність в порівнянні з нами була безнадійно непевною; навіть примітивні матріархати не були стабільніші за нас, і це, повторюю, дякуючи науці. Але ми не можемо дозволити науці занапастити свої власні досягнення. Ось чому ми так суворо обмежуємо розмах наукових досліджень, ось чому я ледве не опинився на острові. Ми не дозволяємо науці займатися чимсь, крім насущних найневідкладніших проблем. Всім іншим дослідам ретельно ставляться перепони. Забавно буває, — продовжував Мустафа після короткої паузи, — читати, що писали в часи Нашого Форда про науковий прогрес. Тоді, мабуть, уявляли, що науці можна розвиватися безконечно, незважаючи ні на що. Знання вважалося за найвище благо, істина — найвищою вартістю, все інше — другорядним і похідним. Правда, погляди починали мінятися навіть тоді. Сам Наш Форд зробив багато чого, щоб пересунути наголос з правди і краси на комфорт і щастя. Масове виробництво вимагало змін. Універсальне щастя може безупинно крутити колеса, істина й краса так не можуть. І, звичайно, коли маси захопили політичну владу, верховенствувати стали щастя й комфорт, а не істина й краса. Але наперекір усьому, необмежені наукові досліди ще дозволялися. Люди ще продовжували говорити про правду й красу, ніби вони найвищі блага. Так було аж до Дев'ятирічної війни. Вона безцеремонно змусила заспівати по-іншому. Яка користь з правди-істини, краси чи знання, коли довкола вибухають бомби з сибіркою. Тоді, після тієї війни, наука була взята під контроль. Люди тоді були готові погодитися навіть на контрольне регулювання своїх апетитів. Все заради спокійного життя. З того часу ми тримаємо науку в шорах. Звичайно, від цього потерпіла істина, але процвітає щастя. Даром нічого не дається. За щастя треба платити. От за нього ви й платите, пане Вотсон, платите тому, що занадто зацікавилися красою. А я був занадто захопився істиною і теж поплатився.