Прекрасний новий світ

Страница 54 из 54

Олдос Хаксли

Кричали всім гамузом, сп'янівши від крику, з одноголосністю, почуттям ритмічного єднання; вони, здавалося, могли скандувати годинами, до безконечності. Але приблизно на двадцять п'ятому повторенні сталася заминка. Із-за Гог-Беку прилетів ще один гелікоптер і, повисівши над юрбою, приземлився між глядачами й маяком, у декількох метрах від Дикуна. Рев пропелера на якийсь час заглушив скандування, але коли мотори стихли, знову почалося:

— Хо-че-мо-би-ча! Показуй бичування! — так само голосно, наполегливо й одностайно.

Двері гелікоптера відчинилися, спершу вийшов білявий рум'яний чоловік, а за ним жінка у зелених оксамитових шортах, білій блузці й жокейському картузі.

Побачивши молоду жінку, Дикун здригнувся, відсахнувся і поблід.

Молода жінка стояла, усміхаючись до нього непевною, благальною, майже жалюгідною посмішкою. Минали секунди. Та ось губи її заворушилися, вона щось говорила, але слів не розібрати — їх покривало ревище скандуючого натовпу.

— Показуй бичування! Хо-че-мо-би-ча!..

Молода жінка притисла обидві руки до грудей з лівого боку, і на її ясному, як персик, і красивому, як у ляльки, обличчі застиг недоречний вираз тужливого страждання. Її сині очі наче побільшали, пояснішали. І раптом дві сльозини покотилися по її щоках. Вона знову невиразно щось говорила, потім швидко й пристрасно простягла руки до Дикуна, ступила крок до нього.

— Показуй — бичування! Хо-че-мо-би-ча! По-ка-жи...

І негадано вони одержали бажане.

— Шльондра! — кинувся Дикун до неї, як божевільний. — Смердючка! — і він оскаженіло шмагонув її батогом.

Перелякавшись, вона кинулась була втікати, але спіткнулася і впала у верес.

— Генрі! Генрі! — закричала вона. Але її рум'яний супутник дременув за гелікоптер — подалі від лиха.

Лінія глядачів поламалася, з радісним криком вдоволення вони кинулися до магічного центру притягання — адже біль — чаруючий...

— Жарся, розпуснице, жарся! — знову шмагнув осатанілий Дикун.

Глядачі пожадливо збігалися, штовхаючись і деручись, як свині біля корита.

— Ох плоть! — заскреготав зубами Дикун, шмагонувши батогом по власних плечах. — Вбити її, вбити її!

Притягнені чарівним видовищем страждання від болю, привчені до стадності й співдії, невикоренимо прищеплених їм, глядачі мимоволі почали повторювати несамовиті рухи Дикуна, стали бити один одного так, як Дикун бив то своє власне збунтоване тіло, то те пухке втілення розпусти, що звивалося у вересі в нього під ногами.

— Бий, бий, бий!.. — знай кричав Дикун.

Раптом хтось завів "Оргію-поргію", і всі дружно підхопили приспів, пішли колом, пританцьовуючи й плескаючи одне одного по плечах у ритмі 6/8. Оргія-поргія...

Було за північ, коли відлетів останній гелікоптер. Очманілий від соми, виснажений затяжною оргією, Дикун вклався і заснув у вересі. Прокинувся, вже коли сонце було високо. Полежав, кліпаючи очима, як сова на світло, потім раптом усе пригадав. Усе.

— О Боже мій, Боже мій! — затулив він обличчя руками.

Під вечір показалися гелікоптери — летіли із-за Гог-Беку десятикілометровою чорною хмарою. У всіх газетах була описана вчорашня оргія примирення.

— Дикуне! — покликали ті, що прибули першими. — Містере Дикун!

Відповіді не було.

Двері маяка прочинені. Вони відкрили їх, зайшли в сутінки вежі. В арці на другому боці кімнати вони побачили східці, що вели на вищі поверхи. А під короною склепіння гойдалися дві ступні.

— Пане Дикун!

Повільно, дуже повільно, як дві неквапливі компасні стрілки, ноги оберталися праворуч — на північ, північний схід, схід, південний схід, південь, південний захід; зупинилися, повисіли непорушно й знову почали обертатися, так само не поспішаючи, але вже ліворуч — південний захід, південь, південний схід, схід...

© ВСЕСВІТ. — 1994. — №5/6, 7.

© МАРЕНКО Сергій, переклад з англійської, 1994.