— Беруть що? — знову почала сердитися Леніна. Про що він торочить?
— Назавжди. Дають обіцянку завжди жити разом.
— Що за маячня! — Леніна була по-справжньому шокована.
— "Пронести пломінь щирого кохання, оновлюючи ним постійно вроду..."
— Що таке?
— Це у Шекспіра так: "Але якщо, не дочекавшись шлюбу, ти розплетеш її вінок дівочий..."
— Джоне, Форда ради, говори по-людськи. Я не можу зрозуміти ні слова з того, що ти тут мелеш. Спершу якісь вакуумні пилососи, потім якісь вузли. Ти доведеш мене до нестями. — Вона схопилася й, ніби боячись, що й Джон утече від неї, як тікає смисл його слів, стиснула його зап'ястя. — Відповідай мені прямо: подобаюся я тобі чи ні?
Зробилося тихо. І він ледь чутно сказав:
— Я люблю тебе більше за все на світі.
— Так чому ж ти відразу так не сказав? — вигукнула вона, і її роздратування було таким сильним, що гострі нігті самі вп'ялися йому в шкіру. — Верзеш нісенітниці про віночки, пилососи й левів і позбавляєш мене радості стільки тижнів. — Вона випустила його руки й відкинула їх від себе. — Якби ти мені так не подобався, — сказала вона, — я б на тебе люто розсердилася...
І раптом її руки обхопили його шию, він відчув її ніжні губи на своїх губах. Такі приємно ніжні, такі теплі й електризуючі, що Джон не міг не згадати обіймів у "Трьох тижнях у гелікоптері". "Ууу-ууу!" — завивала трьохвимірна блондинка; "Ааа! Ааа!" — нелюдським голосом гув негр-полюбовник. Жах, Паскудство!.. Він спробував був визволитися, проте Леніна ще тугіше стисла свої обійми.
— Чому ти мовчав? — прошепотіла вона, відкинувши голову, щоб глянути на нього. В її очах був лагідний докір.
"Так ти повір, що ні нагода зручна, ні мла печер, ні зваба духів злих ніколи не здолають обернути мою любов на хіть" . Ніколи, нізащо! — вирішив Джон.
— Дурненький, — шепотіла Леніна. — Я так тебе хотіла, і якщо ти також хотів мене, то чому ж ти не...
— Але, Леніно, — почав він протестувати, і вона негайно розчепила свої руки й відпустила його. Він на хвилинку подумав, що вона зрозуміла його безмовний натяк. Та коли вона розстібнула свій білий пояс із кишеньками й акуратно повісила його на спинку стільця, він зрозумів, що помилився.
— Леніно! — боязко повторив він.
А вона вже смикнула "блискавку" — і її моряцька біла блузка розпахнулась донизу. Тут уже Джонова підозра згустилася в тверду певність.
— Леніно, що ти робиш?
Джик, джик! — у відповідь. Вона вилізла зі свого моряцького кльошу й залишилася в блідо-рожевій комбінації. Золота застібка, подарована Архіспівальником, поблискувала на грудях.
"Бо перса їхні білі, що до себе з віконця загратованого ваблять цікаві погляди чоловіків..." Співучі, гримучі, чарівні слова робили її подвійно небезпечною, подвійно принадною. Ніжна, ніжна, але пронизлива! В'їдаючись, вгвинчуючись у розум, розбиває рішучість. "Бо найсильніші клятви, мов солома, у полумені пристрасті згоряють. Отож шануйсь..."
Джик! Округла рожевість комбінації розпалась, мов навпіл розрізане яблуко. Вигин рук, крок однією, потім другою ногою — і комбінація мляво, ніби спустивши дух, лежить на підлозі.
У туфельках і шкарпетках і недбало збитій набакир круглій шапочці Леніна наближалася до нього.
— Коханий, коханий! Чому ж ти досі мовчав! — вона простягала до нього руки.
Але замість того, щоб у відповідь сказати "Кохана!" й прийняти її в обійми, Дикун із жахом відступив, відмахуючись руками, ніби відганяючи якусь причіпливу й небезпечну тварину. Чотири кроки назад — і він уперся в стіну, як у безвихідь.
— Коханий! — говорила Леніна і, поклавши свої руки Джону на плечі, притискалась до нього. — Обійми мене. Обіймай мене, любий, поки не зімлію! — В її розпорядженні, виявляється, теж була поезія, принаймні слова, які співають, чарують і б'ють барабанами. — Поцілуй мене, — вона замружила очі й знизила голос до дрімотного шепоту. — Цілуй мене, поки не зомлію. Обійми мене, любий, міцніше.
Дикун, ухопивши її за руки, одірвав їх від своїх плечей і грубо відштовхнув геть.
— Ой! Мені боляче, ти мене... ой! — Раптом вона заніміла. Жах змусив її забути про біль. Розплющивши очі, вона побачила його обличчя. Ні, не обличчя Джона, а якогось шаленого незнайомця — бліде, спотворене сіпанням і скаженою, незрозумілою люттю. Приголомшена, вона прошепотіла: "Що з тобою, Джоне?" Та він не відповідав, упершися в неї несамовитими очима. Руки, що стискали її зап'ястя, тремтіли. Дихав він важко й нерівно. Почувся слабий, але моторошний скрегіт зубів. — Що з тобою? — Леніна вже майже кричала.
І, ніби отямившись від того крику, Джон схопив її за плечі й затряс.
— Блудниця! Потаскуха! Нахабна шлюха! Курва!
— Ой, не тре-е-ба-а-а! Перестань! — голос її від того трясіння скидався на бекання й мекання.
— Повія!
— О, зжалься-я-а-а...
— Проклята шлюха!
— Краще-е-е півгра-а-ама, ніж... — почала вона.
Дикун відштовхнув її з такою силою, що вона не втрималась на ногах і впала.
— Геть! — зерепетував він, загрозливо нависаючи над нею. — Забирайся геть з-перед моїх очей, а то вб'ю. — Він зціпив кулаки.
Леніна затулилася рукою.
— О, благаю, будь добрим, Джоне, не бий мене...
— Забирайся! Геть! Швидше!
Затулившись рукою, перелякано стежачи за кожним його рухом, вона схопилась на ноги і, пригинаючись та ховаючи голову, кинулася до ванни.
Дикун навздогін дав їй ляпаса по сідницях, сильного і лункого, як постріл.
— Ой! — підскочила Леніна.
Замкнувшись у ванні й відсапавшись, вона взялась оглядати свої пошкодження. Ставши спиною до дзеркала, зирнула через ліве плече. На перлистій шкірі виразно рум'янів відбиток розчепіреної долоні. Обережно потерла ясно-червоний слід.
А за дверима Дикун походжав сюди й туди під музику й барабани магічних слів, що гриміли у вухах. "І птах дрібний, і мошка золота у мене на очах перелюб чинять, — гуркотіли божевільні слова. — Знай: ані тхір, ні ярий жеребець до хтивості палкішої не здатні! Так. Це з жіночим тулубом кентаври! До пояса — це божі сотворіння, а що нижче — те від диявола. Там — пекло, морок, сірчана безодня, вогонь, пара, сморід, зараза. Пху, пху, пху! Дай мені унцію мускусу, любий аптекарю, щоб я прочистив собі уяву" .