Милуючись, кохаючись ...
Дивні слова залунали в його голові, загриміли, як грім, що має людський голос, як барабани на літніх танцях, як чоловічий хор з обжинковою піснею, гарною до сліз, як заклинання старого Мітсими, вимовлені над молитовними пір'їнами, вирізьбленими палицями, костяними й кам'яними фігурками — кіатла тсилу сілокве сілокве. Кия сілу сілу тситл — але сильніше від Мітсиминих заклинань, тому що вони більше значили й були звернені до нього; говорили чудесно і лише напівзрозуміло — грізне прекрасне чаклунство про Лінду. Про Лінду, що лежить, хропучи, з порожньою чашкою на підлозі біля ліжка. Про Лінду й Попе, Лінду й Попе.
Він ненавидів Попе дедалі дужче. Так, можна усміхатися й усміхатися, але бути негідником. Безжалісним, зрадливим, розпусним. Слова ці він розумів не до кінця. Лише наполовину. Але їхні чари були сильні й продовжували гриміти в голові, і здавалося, що раніше він ніколи по-справжньому не вмів ненавидіти Попе; ніколи раніше, тому що ніколи до того не був здатний висловити словами свою ненависть до нього. Але тепер він мав ці слова, слова, як барабани, спів і заклинання. Ці слова й дивна-предивна історія, з якої вони бралися (він не міг у тій історії розібратися, але вона все одно була чудова, надзвичайно чудова), давали йому підстави ненавидіти Попе, і та ненависть була справжньою. Слова робили справжнішим навіть самого Попе.
Одного разу, нагулявшись, він повернувся додому, двері внутрішньої кімнати були відчинені, і він побачив їх обох сонних у ліжку — біла Лінда і майже чорний Попе. Лінда лежала на руці Попе, а друга темна його рука спочивала в неї на грудях. Одна довга коса Попе обплелася впоперек її шиї, ніби чорна гадюка, ладна задушити. На долівці біля ліжка стояли тиква і чашка. Лінда хропіла.
Його серце, здавалося, зникло, залишилася холодна дірка. Став ніби цілком порожній. Пустка, холоднеча, легка нудота, якась круговерть у голові. Він притулився до стіни, щоб заспокоїти себе. Безжалісний, зрадливий, розпусний... Биттям барабанів, хоровим обжинковим співом, заклинанням гриміли слова в його голові. З холоду його кинуло в жар. Щоки горіли від припливу крові. Кімната попливла й потемніла перед очима. Він заскреготав зубами. "Я його вб'ю, я його вб'ю!" І раптом пригадалися інші слова.
Коли уп'ється він, чи буде в гніві,
Чи в кровозмісних втіхах на постелі ...
Чари на його боці, чари все прояснюють і віддають накази. Він вступив у передню кімнату. "Коли він п'яний спить..." Біля хатнього вогнища на долівці — ніж, яким різали м'ясо. Підняв його й навшпиньки підійшов до дверей. "Коли уп'ється він, коли уп'ється..." Вбіг до кімнати і, підскочивши до ліжка, загородив ножа — ой кров! — тоді вдарив знову. Попе важко смикнувся, прокидаючись. Джон підняв руку, щоб ударити ще раз, але його зап'ясток схопили, стисли — ай, викручують руки!.. Його зловили, не ворухнешся, впіймався в капкан, а чорні маленькі очиці Попе пильно дивляться впритул. Джон відводить очі. На лівому плечі Попе дві ранки. "Ой, кров! — заверещала Лінда. — Ой, кров біжить!" Вона ніколи не зносила виду крові. Попе піднімає вільну руку — звісно, щоб ударити. Джон напружується, щоб витримати удар. Але рука лише взялася за підборіддя, повернула його обличчям до себе. Він знову глянув в очі Попе. Довго, нескінченно довго. І раптом він не втримався — заплакав. Попе засміявся. "Іди, — сказав він по-індіанському. — Іди, мій сміливий Агаюта". І тоді Джон кинувся до другої кімнати ховати сльози.
— Тобі п'ятнадцять років, — сказав старий Мітсима по-індіанськи. — Тепер тебе можна вчити гончарства.
Присівши біля річки, вони замісили глину.
— Перш за все, — сказав Мітсима, беручи кавалок зволоженої глини в руки, — ми зробимо маленького місяця. — Старий розплескав кавалок на кружок, потім позагинав краї — і місяць став неглибокою чашкою.
Повільно й невміло повторював Джон Мітсимові точні рухи.
— Ми зробили місяця, чашку, а тепер зробимо змію, — Мітсима розкачав другий кавалок глини в довгий гнучкий циліндр, вигнув його в коло і приліпив до обідка чашки. — Тепер ще одну змію, ще одну й ще одну. — Коло за колом Мітсима вибудовував стіни горщика, знизу вузького, надутого посередині й знову звуженого в шийці. Мітсима видавлював і поляпував, вишкрібував і згладжував. І ось нарешті стоїть перед ними малпасійський горщик для води, але не чорний звичайний, а блідо-жовтий і ще м'який на дотик. А поруч його власний — кривобока пародія Мітсимового. Порівнявши обидва, Джон мимоволі засміявся.
— Другий вийде кращий, — сказав він, роблячи новий заміс глини. Ліпити, надавати форми, відчувати, як пальці набирають сили і вміння, було надзвичайно приємно. — А, Бе, Це, вітамін Де, — наспівував він, працюючи. — В трісковій печінці його кожен знайде...
Мітсима теж співав — про полювання на ведмедя. Вони працювали цілий день, і цілий день Джон був переповнений світлим, усеохопним щастям.
— А взимку, — мовив старий Мітсима, — я навчу тебе, як робити мисливський лук.
Він довго стояв під будинком; нарешті обряд усередині скінчився. Відчинилися двері, почали виходити. Першим з'явився Котлу з випростаною й затисненою в кулак правицею — ніби тримав коштовний самоцвіт. Він ішов мовчки, і мовчки йшли за ними рідні брати й сестри, двоюрідні брати й сестри, інші родичі й натовп старих.
Вийшли із селища, пройшли плоскогір'ям. Зупинилися на краю урвища — обличчям до вранішнього сонця. Котлу розкрив долоню. На долоні біліла щіпка борошна, він дихнув на неї, пробурмотів кілька слів, потім сійнув нею назустріч сонцю. Так само зробила й К'якиме. Потім К'якимин батько ступив наперед і, тримаючи молитовний, прибраний пір'їнами ціпок, довго молився, тоді кинув і ціпок слідом за борошном до сонця.
— Ну, все, — сказав старий Мітсима. — Вони тепер одружені.
— Що тут скажеш, — говорила Лінда, коли вони поверталися. — Хіба те, що, як на мене, забагато у них мороки з приводу такої дрібниці. У цивілізованих країнах, коли хлопець хоче мати дівчину, він просто... Але куди ж ти, Джоне?
Та Джон не схотів слухати; не зупиняючись, він біг далі й далі, геть, куди-завгодно, аби нікого не бачити.