— Незбагнута Мудрість Вічна! В наших сумних, налитих підлістю часах, єдина справна доля для нащадків того, що беріг і сховав св. Ґраля в Монсальваті, це — жити в мовчанню…
— Або служити духові Істини, — додав лагідно Монфор, — що його світ приняти не хоче… Ми бо не сміємо "прожити життя марно"…
— Не жити марно! — зітхнула королева. — Хто скаже, що це означає? І як це зробити… Коли згасло сонце життя й не освітлює більше мети?..
— Велика Мета не гине ніколи, володарко! А Сонце Правди ніколи не гасне.
Під восковою церою обличчя доньї Хуани виступив блідий рум’янець. Королева стала подібна до освітленої з-середини камеї. Уста її затремтіли. Але вона згасила готові вирватись слова. Знову якусь хвилину тривало мовчання. Погляд королеви торкнувся Беати, нерухомої, як статуя резиґнації. Потім, по черзі, перейшов по обох прихожих, ніби хотів побачити їхні думки.
— Шукаєте моєї охорони… — Гармонійний "неземний" голос доньї Хуани тремтів. — Дам вам її. Навіть більше: подарую вам і приязнь свою, якщо… Не знаю ваших таємниць, але певне, що могутні й великі вони, коли за них тисячі людей платили життям… Кажуть бо, що ви, — там у Романії! — володієте якимсь "скарбом найціннішим"… Що в горі Монсеґюрі зберігаєте Найсвятішу Кров Христову[40]… що дає життя вічне… Скажіть же мені те могутнє слово, що перемагає і смерть саму та дає вічне життя! Тоді матимете все, що може дати влада королівська!
Схвильована королева встала. Її невеличка постать, за час жалоби ще більше виснажена постами та журбою, губилась у широких згибах чорного оксамиту. Обвинута жалібними завоями голова здавалась аж надто великою на таке дрібне тіло[41]. Очі горіли екстатичним вогнем упертої, єдиної думки, що володіла нею нероздільно й цілковито.
— Багато вигадок і неправди оточує наймення "чистих-катарів". Зате не тисячі, а тисячі тисяч нас винищено нараз… Але "таємниці життя і смерти" не знищено… Це правда. Спробуємо, володарко, приготовити тебе, щоб ти її зрозуміла…
Обличчя доньї Хуани заясніло надією. Але запанувала над своїм зворушенням. — Чиніть, що треба… Але скажіть — і матимете…
Монфор похитав головою. — Відмовити в науці нашій тому, хто її просить, не сміємо. Але не можемо її продавати!
— Та ж прохаєте в мене захисту?
— Прохаємо, володарко. Але — не "купуємо"!
Беата не слухала розмови. Що поможуть їй усі науки й таємниці світу, Але вухо вловило слова: — Одна з таємниць життя, володарко, у тому, щоб смерти не тільки не боятись, але бажати її, як початку вічного, щасливого життя. І слід шукати смерти не в хвилину розпуки чи безнадії, але в хвилину найвищого земного щастя.
Беата прислухалась уважніше: — Може й справді не помилялась вона тієї ночі — "з вовком"! — коли бажала смерти?.. Але… хіба вона лиш одна така на світі, що мусить жити без щастя?…
І знову, — ніби далекими хвилями, — докотились Монфорові слова про "гріх тілесного кохання, що ув’язнює духа в путах матерії", то знову про "недосконалість світу цього, повного болів, лиха і зла. Бо ж із Божого дозволу, в ньому володіє диявол"[42].
— Так от, — думала Беата, — пекельна безодня вже роззявлює пащу, саме біля моїх ніг?.. Упаду в неї?…
А замислена донья Хуана вже давно не вловлювала слів…
Усі її думки крила та одна-головна: — Вони знають "таємницю життя і смерти!"… Від них її дізнаюсь і я…
Хмари надії, як клуби пари, згортались і розгортались. Підхопили донью Хуану й понесли її, гойдаючи, як на хвилях… Думка заходила одна за одну. Може ще й далі тривало б послухання приходьків, якби несподівано — різкий Беатин рух не вирвав королеву з того виру розбіжних думок.
Беата цілою постаттю схопилась до вікна й це повернуло донью Хуану до дійсности.
— Хочу пізнати науку вашу і таємниці ваші, — озвалась королева до романців. — Залишайтесь серед… поетів нашого двору, — несподівано приділила їхнє місце. І на здивований погляд молодшого альбіґейця додала: — Здається бо мені, що чую більше поезії як науки у ваших словах.
Донья Хуана злегка схилила голову, відпускаючи чужинців.
— Що так схвилювало найулюбленішу, бо й найсумнішу товаришку мою? — звернулась до Беати.
Ця вийняла з омонієри табличку й швидко написала: "Посланці з мого дому, з Бурґосу".
— Тож іди, дитино, і скажи маркізі, що я звільнила тебе.
* * *
Лист випав із Беатиних рук. Зблідле обличчя аж злилось із білим мережевом коміра.
Чи ж була така біло-прозора лілея й душею як тілом?
На серце набігала щораз вища хвиля. Здавалось, що в тому серці все бурлить, стогне й гуде як у хуртовину на кораблі в розбурханому морі.
Писала сестра, Каталіна: запалення легенів, хвороба, що відібрала життя в дон Феліпе, поклала до ліжка й їхнього тата. Він і не сподіється видужати. Тому наказує Каталіні, — не чекаючи закінчення по ньому жалоби, з дозволу королеви, — котрій листа посилає одночасно, — приспішити шлюб із Карльосом де Лясерда.
"…за прикладом доньї Хуани, котра в тільки що вдягненій по батькові жалобі" — писав ослабленою рукою дон Ферман, — "стала до шлюбу з Сідом, найславнішим лицарем Еспанії[43]. Не личить бо стародавньому родові бути без вождя… Тому ж, що по мені рід де Кастро вже не має в Еспанії нащадків-мужів, мусить це ім’я перейти, — як наймення родове, — до нащадків Каталіни й Карльоса, починаючи рід де Кастро-Лясерда.
"Молодша ж донька, Беата, — коли прийде на те Божий дозвіл — принесе своєму чоловікові тільки честь союзу з давнім родом де Кастро і маєток, але не ім’я".
Беата дивилась, як на далеких горах згасає останній усміх дня. І здавалося їй, що це згасає для неї останній проблиск надії…
— Власне, що ж сталося такого непередбаченого, чого б вона не знала, або не сподівалась? Хіба могла вона надіятись, що стане Карльосовою дружиною? Та ж перед хвилиною вона сама собі "написала епітафію", що житиме без щастя!
Дзвони з "Марії Діви Білої" сповістили, що згас іще один день…
Мідяний хор із церкви де ля Люс підхопив, а за ним озвалися й інші…
"…ecce ancilla Domini…"[44]
Так! Іншого виходу нема.
Беата схилила голову і враз, остаточно вирішила: від цієї хвилини вважати себе за постулянтку босих кармеліток.
Сонце вже цілком сховалось за гори. Сірий, хирявий день над вечір зовсім зчорнів. Холодний піт стікав із дерев і стріх, краплинки падали на пожовкле листя й тихо плакали, немов хтось безпорадний, зрезиґновано, без надії, виливав свою повну жалів душу.