Дивно це: але, ніби коли вирікся особистого щастя, воно тепер само міцно угніздилось у його душі!
Глянув на книжку й почув у серці ніби далекий відгук тремтіння.
Книжка була Беатина. Патер Інніґо переслав її з іншими пам’ятками та цінностями разом із викупом до еміра Ібрагіма.
Карльос швидче розгорнув книгу, щоб зупинити згадки. І прочитав:
— "У підніжжя вежі, на руїнах заснув утомлений лицар. Прокинувся опівночі й побачив світло у вежі.
Побіг до нього сходами.
Де ж узялись вони? Увечері бо не помітив їх! А вони ввели його в освітлену залю.
Там чекала в шатах нареченої дівчина. І зустрілись погляди обоїх. І впізнали одно одного, хоч і не бачились раніше ніколи. І обмінялись перстенями шлюбними…"
Карльос знав цю поему Альфонса Х-го. Але сьогодні вона захвилювала його. Ніби ці слова говорили просто до нього.
Ніжно стиснув книжку — як дружню руку, — і поклав її на полицю.
Ні! Сьогодні читати її не буде! Не встаючи, шукав другої книжки — позад себе, рукою і вчув:
— Щоб мав де вправлятись зі зброєю наш син… Мусить же він бути досконалим лицарем…
— Як тих "Троє Таємних", що долю ворожать, — тихо й мрійно відповіла сарацинка. — Троє лицарів стануть на варті біля колиски його: ти з дон Карльосом та твій шляхетний брат, що ось-ось уже приїде.
Лясерда внутрішньо посміхнувся:
— Забули, щасливі, що він, Карльос, із ними в хаті!..
Але, чому такий неспокій наростає в його душі?.. Мабуть від цієї сніговії?..
Глянув на книжку, що тримав у руці: "Троянська хроніка". Це — нещодавно здобув патер Каєтан від жидів, вигнаних із Праги чеської.
Тепер їх нагорнулось сюди так багато![338]
Оглянув і поклав книгу назад. Натомість витяг грубий томик невеликого формату.
Кована клямра замикала обгортку з ірхи, зроблену мистцем-інтроліґатором[339].
— Стривай! — озвався Адам. — Здається, спускають міст? Чи чуєш? Сурмили?
Він і Марія підбігли до вікна. Але вдолині нема нікого.
Тільки вітер кидає шматками снігу та виє в коминах.
— Дивно! — говорив стурбований Адам. — Сьогодні вже другий тиждень, від часу коли отець Каєтан мав повернутись із Київа… Таки ж урочистості сприводу святого Гіяцинта Київського[340] мають бути аж у серпні. Аби не наробили йому якоїсь халепи оті "стригольники"[341], що посунули з Новгородщини та загрожують знову відновити всі божевілля фляґелянтів?.. І де вони тільки беруться ті єретики?!
— І тут, і там — єретики… і тут, і там — домініканці… — шерехом набігає Карльосова думка. — Чи ж таким мій шлях позначений цими… "чорно-білими межниками"[342]?.. Тільки ж які вони тут і в Еспанії різні!.. Але, справді, мабуть з отцем Каєтаном щось притрапилось…
І це хвилює Карльоса.
Бо, користаючись із подорожі ченця на з'їзд домініканців у Києві, просив він заїхати до незнайомого ще йому де Кастро, що сидів на Волині.
У листі ж прохав "незнайомого родича" подати відомості про деталі гербу[343], життєві дати й наймення. Бо шукав зв’язку з цими, загубленими на чужині, членами свого роду.
Його ж повідомляв, що привіз із собою родинні аннали а також і реліквію: хрестик Фернана III —го, Святого[344], та молитовник, що з нього молився канонізований Римською Церквою пра-прадід родів Лясерда й де Кастро.
Розгорнув книжку, що взяв її навмання з полиці.
Чітко написані чорні, масні літери старої Готики: вправна рука "емірового скриба Адама" виконала цю працю… Читав:
— "Послухайте ж нині наймення його,
Щоб пізнати могли ви героя…"
Вольфрамів переказ поеми Кретьєна де Труа "Парсіваль".
— Парсіваль — "Той, що йде навперейми!.." З якою любов’ю збирає Адам усе, що де сказано про лицаря Лоенґріна та його таємничого батька — Парсіваля! Чи не тому, що "Лебідь" гербу Дунін-Борковських схиляє його симпатії до цього "Лебединого Лицаря" Святого Граля?..
— …зелений камінь ізмарагд —
На ньому ж ці слова: "Бажання Раю!"
Це був предмет, що назву мав — Грааль…" Чому ж це тут Святий Ґраль — самоцвіт, а не келих із Тайної Вечері?..
І раптом озвались у пам’яті слова патера Інніґо:
— Святий Ґраль — це наше власне серце. І треба нести його так, щоб не розілляти ні краплинки…
День кінчався. За вікнами вже склала крила метелиця й на хвилинку відслонила обличчя неба.
Ліс за замковим ровом перетворився ніби на висохле морське дно, освітлене місяцем. Мережево густих віт і галузок, обліплене грубою верствою пухкого снігу стало галуззям морських коралів[345].
Чи ж вони й справді такі скам’янілі, що черкаючи одна об одну, дзвонять?
Ні! Цього разу вже не ввижається!
Ясним, високим тоном сурмить сурма.
Троє людей, що в студіолі, а з ними й ґепард, підбігають до вікна: таки рухомий міст повільно спускається!
Ось, чути дзвіночки в пригороді[346]… ось на подвір’ї верхівці…
Тяжко ступають потомлені коні. Перед їхніми посрібленими намороззю головами пливуть хмарки білої пари.
Круг трьох саней метушаться ті, що приїхали й їхні слуги, кінні й піші.
— Слава! Таки прибув будівничий! Таки привіз отець Каєтан! — тішиться Адам і не втримується: поспішає назустріч.
Марія, що сама ходить у кунтушах і звикла вже до тутешньої одежі, завважує:
— Немов ув італійських одягах… і є там жінка…
— Мабуть привіз італійського архітекта…[347] та ще й з дружиною — завважує Карльос.
— Я піду також! — нетерпеливиться Марія.
Карльос лишився сам. Розправив члени й відчув, що разом із заметіллю зник і його неспокій.
Цікаво довідатись новини!..
А вони ж таки йдуть самі сюди! І немов відчиненими дверима в студіольо ринула велетенська хвиля… Летить просто на Карльоса, підхоплює й підносить високо-високо… аж точиться голова й туманіє в очах.
А в тім тумані біжать слова візіонерки-гітани з Бурґосу:
— "Втрачене знайдеш тоді, коли вважатимеш, що втрачене воно назавжди…"
Щосили розплющує очі Карльос і бачить, справді бачить: дійсна, жива Беата стоїть перед ним!
Жива!!..
Може трохи рожевіша — певно від холоду?.. Але ж — вона це! Вона! І навіть зо світлою "зірочкою чистоти" на щоках!
Стоїть і дивиться привітно, великими, зеленавими очима… очима "де Кастрового роду"!.. А під коміром, на шиї блищить масивна, старовинна спона — ізмарагд…
— "Зелений камінь ізмарагд…
"На ньому ж ці слова: "Бажання Раю…" — ще пропливло тонучим човником перед Карльосовими очима… чи уявою?., і вже він не чув, як Адам підхопив на руки його падаюче тіло…