Полум’я свічок і світилень тихим шелестінням і потріскуванням супроводить меланхолійну мелодію. Тільки часом дзенькіт кадильниці чи брязкіт срібного свічника увірветься в сумний спів короткою, дзвінкою ноткою. Ніби звільнена з тіла душа розриває останні земні пута…
Вогні ранами кривавляться в соковитій пітьмі і тчуть світляний балдахим над труною короля.
Далеко, під Сієррою, жалібним килимом лягає чорна тінь.
Залита ж. примерклим в імлі, місячним світлом рівнина видається засипаною снігом. На тих сріблясто-білявих просторах видно ген-ген, аж до чорної смуги лісу попід горами…
Найближче до труни — перше коло сторожі достойно й пильно тримає свою варту: не "охорону" бо творить, а віддає "останню пошану" володареві, В найдальшому ж колі, — що замикає ввесь табор, — сидять біля ватер. Нудяться…
Якої ж бо "небезпеки" сподіватись мертвому королеві серед спокійної країни власного королівства?
Але… ніяково грати в кості так близько від володаря… хоч і мертвого! І манить солодка мрія наймленого вояка-швайцарця: — Ех! Аквіти[19] б кухличок!.. Від цього безнастанного скигління, і вдень і вночі, аж думки ковтунами, як куделя!
— А в тебе ж їх — думок тобто, — так багато? — глузливо кидає кондот’єр-ґенуезець.
— Ау, hombre[20]. На докуку вистачить.
— Хоч би хтось розповів щось! — плює з досадою вбік старий вояк.
— Правду кажуть тутешні люди: як нема дівчат, ні вина, то найліпша річ — казка!
Привабливе слово "казка" — відгук маврської спадщини, — притягає ближче до ватри людей. Та й не сама ж нудьга притягає ближче до ватри: від Сієрри тягне холодом "як із відчиненого льоху".
— Говори ти, Пельо, el artillero!
— Але! Що я?.. Он, Санчо Кривий, той бував у бувальцях!… Най він…
— Тривай! Он, іде старий Херонімо! Той, братця, стільки знає, що хоч єпископом Севільським його настанови!… Вуйку!..
— Єпископом? Хіба ж він тобі пан-отець, священик?!
— А ти ж, потятко, звідки, що не знаєш, як у Севіллі був за єпископа чабан?
— Тю-тю на тебе! Та не бреши такого!
— Ой, не бреши! Карамба[21]! Так слухай!
Оповідач зісуває бриля на потилицю: — Колись — може тоді наші прабабуні ще й у колисках не кувікали! — був у нашому ж таки селі — в Араґонії таки! — один падре, священик тобто… Не дуже мудрий і не той… не добрий і не злий. Тільки й того, що товстий був. Як бочівочка від вина!… От, такий собі "звичайний син Адамів"!
І в’ївся чогось той панотець у громадського чабана. Де б не вглядів вівчаря, то враз до нього й чіпається. — Дивлюсь, — каже бувало, — я на тебе, hombre[22], і не розумію: чого ти такий дурний? Таки ж справді, — змилуйся над тобою, Господи! — не розумніший ти за свої вівці!
А чабан — нічого. Часами тільки гречно озветься: — Без глупоти й мудрости не було б видно! Мабуть на те вона й Господом допущена! Радійте, що я тут біля вас! Може ще й вам на щось здамся!..
Отож — якось сталося: чи це з війни, чи, може, з ловів, заблукав до нашого села та ж не хто інший, як сам король. А було це — на самісінький Великдень. Відомо, в убогому селі — де подорожній заночує? Та ще й хто: король! До пароха!
А треба вам, братіки, знати, що той король — страх як не любив товстих та череватих духовних! Тож і спротивився йому наш парох саме за кругле черевце.
— Ти, мабуть, чоловіче, живеш, щоб їсти, а не їси, щоб жити! — подумав собі король. Та й вирішив, що підведе пароха під сам манастир. На каяття, значить, та на покуту. От і каже король пан-отцеві:
— Падре, — говорить. — загадаю я тобі три загадки. А ти, якщо до Вознесіння відгадаєш — будеш Севільським єпископом. А ні, то поїдеш до манастиря і там аж до смерти мудрости набиратимешся. Питання ж мої — говорить — такі: яку має ціну король? Скільки часу треба мені на подорож довкола світу? А третє — коли ти мені відповідатимеш — про що сам я думатиму й помилятимусь?
Прийшов ясний ранок. Король поснідав по Службі Божій, що перш її був вислухав, побожно, якслід, навколішках, цілісіньку. Та й на коня. Тільки його й бачили!
Ну, а парохові, Світлий Великдень — чорніший за чорну ніч…
І сам, — як ніч сумний! — ходить. Аж тут — гульк! — іде чабан.
— Слава йсу! — як слід вітається. — Радісного вам Агнця[23], пан-отченьку!
— На віки… і тобі так само…
— Чи ж це ви, падре, на Свят-Великдень сумуєте, як у Велику П’ятницю?..
Забуз парох, що чабан — на його гадку — йолоп… — Так і так… — каже. І все чабанові по чистій правді розповів.
А вівчар вислухав — та в сміх!
— Тільки усього? Та, не майте, пан-отченьку, клопоту! На ці питання, і я комунебудь відповім.
— Невже ж?
— Авже ж! Ви тільки до Вознесіння постіть та схудніть! А потім позичте мені своєї реверенди. То я за вас піду до короля.
— Ти, — злякався парох, — до короля?.. Схаменися, йолопе! Та ж ти там тільки сорому наробиш!
А чабан своє: — Та що там "сором"? Хіба ви мене перед людьми, пан-отченьку, не соромили? Та й нічого!… А отже, вам, у манастирі та при покуті — гірше буде!
Ну, гадає падре, най же хоч на нього — першого, — впаде королівський гнів!
І, як надійшло Святе Вознесіння, — чабан у реверенду та мах-мах! До короля. А там,— людоньки! І принци, і князі, і князівни, і принцеси! І лицарі й учені… І купці й отці — повно!
— Помилуй мене, Боже! Я б ізлякався! — раптовно вирвався з гурту молодий голос.
— А цить!.. Мовчи! — гукнуло на нього кілька зацікавлених. — Кажи далі!
— Та ж кажу!.. Звичайно, наш чабан — не з таких: не злякався! Він бо при отарі і не такі дива бачив… проти ночі їх згадувати не буду!…
— Ну, що? — питає король.
А чабан чемно привітався та й викладає: — Ціна ваша, королю, двадцять дев’ять срібняків!
— Caspita! — каже король, — це якісь жарти!
— Ніякі жарти! — відповідає вівчар. — Поміркуйте но, ваша величносте! Коли ж за самого Господа Христа невірні жидове тільки тридцять срібняків дали, то хто ж себе може з Божим Сином рівняти? Тож і ваша величність, — хоч на один срібнячок! — а все ж дешевша!
Подумав король, помислив: — Правда, — говорить, — ніби воно таки справді так, видається.
— Ну, а подорож довкола світу, — продовжує чабан, — могли б ви, королю, зробити за одну добу, коли б замість коня, та на сонце сіли.
Усміхнувся король. Ця мова йому сподобалась. — Видко, — міркує собі, — шанують мене дуже піддані, коли й на сонце, замість на коня, радніше посадили б?