І от, якось, закінчивши що-вечірню партію шахів, емір промовив:
— Мав би ти, лицарю, продовжувати побожну прощу свою!.. Гріх для кожного, хто вірує у Всемогутнього, стати перешкодою на шляху зв’язаного обітницею. Іди ж, як обіцяв ти. Досить пізнав я тебе й бачу: не маю потреби в’язати кайданами примусу того, хто сам себе вміє в язати словом власним. Коли ж повернеш — лишись у мене вільним із власної, доброї волі. Будеш другим учителем синам моїм… Від тебе бо є чому їм навчитись.
Хоч дорогою до Яфи — найстаршого в світі міста, заснованого ще Ноєвим сином, Яфетом[158], — не можна помилитися, йдучи до Єрусалиму, бо та дорога "століттями топтана людством" і, хоч часи були спокійні, не як за війни "хреста з півмісяцем" — проте емір радив Карльосові приєднатися до каравани:
— Бо ж у пустині — одиноко йдучого завжди допроваджує диявол.
* * *
І знов, розсвітивши свою свічку, пішов Карльос сам-не-сам, бо ж іззаду — "на відгук голосу" — за караваною. Все вперед, все вгору, до святої своєї мети. Далеко вже лишилась Яфа, — стрімка, жовта скеля над морем із приліпленими до неї білими домами-гніздами чи табунцем мев, що шукають захисту від прибою, завжди тут неспокійного моря.
Тремтючою зірочкою плив вогник Карльосової восковиці між зеленими хащами й через глибокі долини, що були тут замість пустині.
Як колись проводила східніх маґів-володарів Зоря Вифлеємська — вів нині пілігрима цей малесенький вогник… Не до "печери чужої", де народився Бог-Любов… А до гробу, — так само чужого! — в який поклала Його людська ненависть і злоба…
Що ближче до Єрусалиму, то з більшою ніжністю дивився Карльос на кожний пагірок, на кожну долинку: вони ж бо могли бачити живого Бога, втілену Велику Любов…
А коли вгледів у лузі польові лілеї — захвилювався, майже до сліз.
Хіба ж дивився б Христос із ніжністю на ці польові лілеї, коли б світ був, як запевняли ті мізантропи "поети з Альбі" — "лапкою на душі, створеною дияволом" на загибіль людства? Дияволом, що є "паном створеного світу"?..
І коли б, дійсно, "перемагати нечистого можна тільки "знищенням роду людського", смертю, то чого б Ісус перше чудо своє зробив у Кані, на весіллі, благословляючи радість, із якої мало початися нове життя?
Який же маленький — і темний! — цей людський дух, як легко заплутується він у сірі нерозуміння й зарозумілості, які, — до того ж! — сам собі сплітає!
І, заплутуючи одна одну, все наростають, усе дужче заплутують одна одну доктрини, секти… толкування, "висвітлення…"
І з часом відквітають… Обсипаються, мов осіннє листя… щоб уже більш ніколи не зазеленіти знову!
А натомість приходять нові…
І всі намагаються "затримати науку Христову!" Всі вносять до неї "поправки", що цілком змінюють її глузд… Вічне "Вавилонське стовпотворення"! При якому "брати" говорять про ту ж саму річ… незрозуміло!
Бо говорять мовами різними! І дратуються, гризуться, б’ються на смерть за те, що інші не приймають їхнього погляду… їхнього нерозуміння… "тільки вірного!" І нагортають… купи сухого листя з… "дерева пізнання добра і зла"!..
Босою ногою піткнувся Карльос об корінь осики, що вибіг на дорогу.
Задрімав ідучи?.. Кажуть, що таке трапляється підчас вояцьких походів.
Свічка в руці похитнулась. І цей рух цілком пробудив мандрівника, хоч і не прогнав утоми. На крайнебі проступало світло.
Мов сиві діди, то тут, то там хитали сріблястими головами присадкуваті оливи та лапаті кактуси, що дрімали при ранній дорозі.
Гаддям стелилась — повзла по землі, — нічим не підперта рева по винницях. Краплини роси, — рясні й пружні, — гаптували сріблом і перлами широке, повирізуване виноградне листя…
Повіяло вранішнім ароматом землі — "фіміямом свіжости", — що кожного ранку нагадує про вічне чудо: відновлення життя! З барвистої імли випливло сонце й широкими розмахами розклало по небі могутні проміння-крила, як стародавній, єгипетський символ вічного життя, "крилатого сонця".
Вічного життя… завжди нового… завжди йдучого вперед, до світла, до радости, до розцвіту…
Це була відповідь на Карльосові думки. Зелень далеких нив ще ховалася в опалевому серпанку…
Під урвищем ходив сіяч і кидав жменю за жменею насіння.,.
Що міг він сіяти, коли сусідні ниви були зелені? Коли на інших уже — східнім звичаєм, — було з корінням повириване збіжжя?
Може він сіє те "зерно гірчишне", що потім розростеться "могутніше за всі рослини?"… Он, здалеку забіліли стіни й намітились вежі… Єрусалим!..
— Може саме звідси, може саме з цього місця, що на ньому стою, Христос дивився на місто це?..
І, повний зворушення, впав навколішки. Накрив очі повіками, щоб цілком перенестись у глибінь віків, коли "шляхами нашими проходив Він, — творячи добро"…
Карльос цілком відстав від каравани. На що вона? Мета ж досягнена!.. І обітниця, дана Херонімові, дотримана: сам один увійде до Єрусалиму. Без тих, кого приводили сюди дочасні справи: бажання купити чи продати, потреба знайти працю, заробіток… Все те, по що ходять і до кожного іншого міста на землі!
Темний серпанок задимленим склом прислонив на хвилину сонце.
Бреніли тисячі повітряних, ніжних струн. Карльос підвів очі: над ним перелітав велетенський рій диких бджіл.
— Може їхні предки були ті, що давали мед "найсвятішому з святих" — Іванові Хрестителеві? — мигнуло в думці. Але якось тьм’яно, бо ж відчув, немов земля хитнулась під ногами й усе довкола попливло… Як човен…
Утома подорожі, тягар життя, що так ураз зісувався з нього, чи напруження захопленого екстазою серця так раптом обезсилили його?
Чув, як останні сили втікають із тіла, мов вода з розбитого посуду.
Кудись у жовту просторінь відлітав дух… Ось-ось упаде серед шляху…
— Поможи мені, Боже!
Напружився що було ще сил і нетвердим кроком, заточуючись, зійшов із дороги в тінь дуплястої, вузлистої оливи.
Ледве встромив свічку у м'яке порохно в дуплі. Оперся на стовбур і, посуваючися по ньому додолу, ще встиг подумати:
— Господи, невже ж не дозволиш дійти?..
* * *
Коли знов прийшов до тями, було вже по півдні.
Смачні пахощі печених кукурудзяних зерен нагадали, що вже давно не їв. Розглянувся з-поза кущів дрібнолистого, дикого перцю та кактусів, що закривали його від дороги.