Почувався вельми зморений. Бо ще не повернулися вповні сили по немочі.
— Добродійство та милість Всемогутнього — життя далеке від людей… — лунали в Карльосовій душі слова караван-баша, якого пізнав — і полюбив — ще в манастирі "При Криниці", куди Зейнал пригонив напувати своїх верблюдів.
І перед очима став, як живий, відлюдний манастир…
— Може й справді, якщо можливе в світі ясне, без гіркости, без терпкости й без пересичення та жалю за втратами щастя, то може воно бути тільки в такому "Кляшторі Джерела…" — думав Карльос. Згадував і бачив та розглядав у думці постать патера Ліберата, побитих віспою милих братів… Кам'яну голубку на "колі св. Катерини"… І, нараз, серед спокою, що наливав душу, відчув гострий укол:
— А чи ж не могло бути щастя й удома? В тім його рідному краю? Чи ж, справді, треба було йти "по щастя"… аж у пустиню?.. Чи ж тільки Карльос не міг — чи не вмів! — углядіти те щастя вдома?..
Він?.. Тільки він не вмів цього?.. А Беата? А Інес, її молода подруга? А Каталіна?.. І Хуана сама!..
А всі ті придворні? Або — всі ті, що їх інші з заздрістю звуть "вибранцями долі?.."
Лихварка-доля видирає аж надто високу платню за всі ті "почесті", "високе становище", маєтки… За всі ті матеріяльні "блага", що ними наділює тих, кого люди безкритично звуть "упривілейованими", "щасливими"…
А тим часом у житті — як на корріді[126]: найвигідніші місця, — ті, найдорожчі — в трибунах та в льожах.
Та ж там не вільно голосно сміятись, гукати на приятелів, кидати помаранчевими лушпинами та зневажливими словами в нездару-тореро[127].
Не можна там також й обіймати свою новію[128] й говорити їй, — при всіх, бодай і на вушко! — ніжні слова…
Зате, там можна сидіти вигідно й "почесно"!
А на місцях, відмічених коротким словом "соль" — сонце — дозволено все! Тут — повна воля! Зате, безжальне сонце заливає обличчя і промінням і потом. Не бачиш і половини того, що діється на арені. Нераз обсипле бик і піском, коли, розлючений, летить наосліп крізь усі перепони…
Із правом "не скидати бриля перед королем"[129] іде впарі й повинність — ніколи, ані перед найближчими, — не звільняти шиї від цупко-накрохмаленої "фрези" — руркованого, твердого коміра…
Міцно тримає той широкий комір голову! Завжди рівно й гордо піднесену вгору. І не дозволяє схилити її… ані в ніжності, ані в слабості…
Із каламутно-золотавої хмари куряви раптом вирвалась дзвінка пісня. Лускання бича немов підгонило її вперед.
Карльос прислухався й зненацька його серце затріпотало. По спині пробіг холодок. Розум відмовлявся збагнути, що це — дійсність!
"Dime, mujer, si el amor se olvida Sabes tu adonde sa?"[130]
Еспанські слова звучали цілком ясно, виразно й близько, в гарному тембрі тенорового голосу…
Так треба було йти світ-за-очі, щоб і тут знайти те саме, від чого тікав?
"— …si el amor se olvida…"
— Чи ж "забувається" любов?.. Якщо це дійсно вона?..
Закрутив головою, але швидко зірвався на ноги й оглянувся довкола.
Ляскаючи довгим бичем, ішов за чередою молодий невільник, із гарною, каштановою борідкою-клином.
І: — аdonde, a-don-de, a-don-de sa? — безжурно мережав срібними теноровими фіорітурами вже сліпучо-ясне небо…
Карльос голосно привітався.
Почувши еспанські слова, співак знерухомів. Переводив погляд із босої постаті в довгій рянді на заткнуту в пісок — мов стеблина з вогненною квіткою — свічку…
* * *
Увечері, караван-баш Зейнал дружньо попрощався з Карльосом. Каравана вирушила з оази без покутника.
А Карльос сидів над джерелом, що ніби моргало до місяця й слухав.
"Співак Алі", що звався в рідній Астурії Альонсо Нунєс розповідав:
— Знаю: лишусь невільником уже назавжди… Бо хто ж міг би мене викупити? Хто, — як світ світом стоїть! — хто чував про багатого астурійця?.. Мої ж кревняки — голі, як дощові хробаки! Кажуть інші невільники, що теперішній мій пан — навіть і не зла людина… Та ж "Алі-співак", як вони мене звуть, іще ніколи його не бачив… Далеко він… десь у Яфі!.. "Алі" ж доглядає отар в оазі… й доглядатиме так, до самої смерти!.. Живе тут, в оазі, більше рабів того пана. Деякі мають родини… жонаті… Я ж брати жінки не хочу…
Астурієць на хвильку замисливсь і, немов приховавши для себе першу половину думки, закінчив уголос:
— Як невільникові мати родину, коли ж йому нічого на світі не належиться? — Та ще, щоб власні діти були тобі чужими?.. Маю тільки одно: душу! Але ж — і душа "Алі-співака" належить не йому, тільки Богові…
Карльос уважно оглядав цеглясту пастухову постать і покриту арабським покривалом голову.
— Якось я тебе не зовсім розумію… Звешся Алі… Чи ж ти вирікся віри Христової?
Астурієць підскочив:
— Твоє щастя, що ти — мій гість, мандрівнику незнаний!
— Але ж звуть тебе "Алі?"
— Та ж чи не однаково, як мене кличуть нехрещені? Ще й ліпше, що своє, поганське наймення мені дали! Принаймні не паскудять християнського, святою водою окропленого! Невчений я… Не вмію тобі сказати, прочанине… Ти, видать, не наш брат, — простий селянин…
Пробіг очима по Карльосовій постаті й міркував простодушно, вголос:
— Може ти з учених… із ченців?.. Он, — руки, видно, не до ремества чи до плуга. Та й як ідеш босо, тісно пальці ніг стулюєш, щоб якнайменше землі, босою підошвою діткнутись… Не так, як ми, що цілою ногою, — щиро! — ступаємо… Та ж скажу тобі: Коли б я віри зрікся — мабуть би вже не жив!.. А якщо вже надто лихо мені дошкулює, так що й піснею його не розігнати — тоді молюся: "Вірую"… Не прошу собі в Господа нічого. Тільки кажу: "Вірую!" Та й край! Бо ж таки: коли й справді вірую як годиться, що Господь — благий та до нас, людей, милостивий, то нема мені чого й турбуватись! Бо ж, виходить, що те, що маю — є для мене найліпше…
Довго лежав Карльос без сну, нерухомо, вдивляючись у повну сріблястого мерехтіння безодню небесну. Не ширшою, але глибшою видавалась вона в пустині, як із моря. Але була дивно ближчою…
— В пустині не росте нічого, крім душі! — казав милий, простий серцем патер Ліберат. І ось, убогий, темний раб учить лицаря, не чужого наукам Саляманського університету…
І знова, сяючою хвилею плеснула манастирська мудрість чистого серцем і "нищого духом" брата: — "Побожному нічого не бракує!"