— А про що ж книжка?
— Зізнаюся, я її не читав, там більше п'ятиста сторінок — помилкове рішення, бо наклепницьку книжечку мають прочитати за півгодини. Один з наших агентів, такий собі Лакруа, дав мені переказ. Але вам я подарую інший примірник, єдиний, який уцілів. Побачите, як на сторінках цієї книжки передбачається, що Макіавеллі та Монтеск'є розмовляють у царстві мертвих і що Макіавеллі постає теоретиком цинічного бачення влади, підтримуючи обґрунтованість низки заходів, спрямованих на придушення свободи преси та слова, законодавчих зборів та всіх тих речей, які зазвичай пропагують республіканці. І він пише так детально й так співвідносно до наших днів, що навіть найнаївніший читач уторопає, що пасквіль направлений на те, щоб знеславити нашого імператора, приписуючи йому замір нейтралізувати Кабінет, випросити у народу продовжити президентський строк на десять років, перетворити республіку на імперію…
— Даруйте мені, пане Лаґранж, ми ж говоримо відверто, й ви знаєте моє ставлення до уряду… І я не можу, зважаючи на ваші слова, не відзначити, що Жолі пише про те, що імператор справді зробив, а тому не розумію, навіщо перейматися, звідки він узяв таку інформацію.
— Таж у книжечці йдеться не лише про те, що вже сталося, а й натякають на те, що уряд може мати на думці, ніби автор бачить усе не з-за меж країни, а зсередини. Бачте, у кожному міністерстві, у кожній урядовій установі є кріт, sous-mariti[164], людина, яка поширює інформацію назовні. Зазвичай через неї розповсюджують ту інформацію, в оприлюдненні якої уряд зацікавлений, але часом така людина стає небезпечною. Отож треба дізнатися, хто інформував, чи навіть гірше — наставляв Жолі.
Симоніні, помізкувавши, зрозумів, що всі деспотичні уряди керуються однаковими моделями поведінки, а тому досить прочитати справжнього Макіавеллі, аби дізнатися, що було б на думці у Наполеона; та завдяки своїм роздумам Симоніні нарешті зміг окреслити відчуття, яке не покидало його протягом усього часу, поки Лаґранж переповідав зміст книги: Макіавеллі—Наполеон цього Жолі заговорив достоту тими ж самими словами, що Симоніні вклав у вуста єзуїтів у документі, який він писав для п'ємонтських спецслужб. Отже, Жолі, вочевидь, надихало те ж саме джерело, що і його самого, тобто лист падре Родіна до Ротана, з "Таємниць народу" Ежена Сю.
— Тому ми, — вів далі Лаґранж, — відправимо вас до "Сен-Пелаж" як мацціанського політемігранта, якого підозрюють у зв'язках з французькими республіканцями. У тій в'язниці сидить італієць, такий собі Ґав'ялі, причетний до замаху Орсіні[165]. Оскільки ви ґарібальдієць, карбонарій і бозна-хто там ще, ви, певна річ, спробуєте ввійти з ним у контакт. Через Ґав'ялі познайомитеся з Жолі. У колі політв'язнів, яких утримують в оточенні покидьків найрізноманітнішого ґатунку, ви знайдете спільну мову. Розговоріть його, людям у в'язниці нудно.
— І як довго я там пробуду? — спитав Симоніні, турбуючись про харчування.
— Це залежить тільки від вас. Що раніше назбираєте інформації, то раніше вийдете на волю. Там дізнаються, що завдяки вашому адвокату слідчий зняв із вас усі обвинувачення.
У житті Симоніні бракувало лише в'язничного досвіду. Через сморід сечі та поту і страви, які годі було навіть проковтнути, досвід цей був не надто приємний. Дякувати Богові, Симоніні, як і інші ув'язнені з гарним достатком, отримував щодня кошик із їстівним провіантом. З двору заходиш у велику вітальню, в якій відразу виділяється велика піч центрального опалення. Зазвичай у цій кімнаті обідали ті, кому приносили їжу з волі. Серед них були такі, що їли, схилившись над своїм кошиком і затуливши його руками подалі від чужих очей, а були й ті, котрі виявляли щедрість як до друзів, так і до випадкових сусідів. Симоніні зауважив, що найщедрішими були, з одного боку, звичайнісінькі злодії, які були виховані у солідарності із собі подібними, а з іншого — політичні в'язні.
Завдяки рокам, прожитим у Турині, досвіду, набутому на Сицилії та протягом перших років у цьому місті, коли він вештався найбруднішими паризькими завулками, Симоніні набрався неабиякого вміння з першого погляду визначати природженого лиходія. Він не погоджувався з думкою, яка поширилася у його часи, буцімто всі рахіти, горбані чи ті, хто має заячу губу або хворіє на золотуху, були злочинцями; як сказав добре відомий Відок[166] (хто ж іще, адже він сам був одним з них), лиходієм називали кожного, хто мав ноги дугою. Втім, говорилося й про прикметні риси кольорових рас, як-от незначний волосяний покрив, слабкі черепні можливості, низьке чоло, надто розвинені лобні пазухи, завеликі щелепи й вилиці, прогнатія[167], косі очні орбіти, темніша шкіра, густіше й кучерявіше волосся, об'ємисті вуха, нерівні зуби, а ще чуттєве отупіння, надто сильна пристрасть до насолод Венери й до вина, нечутливість до болю, нестача почуття моралі, ледарство, запальність, непередбачуваність, величезне марнославство, пристрасть до ігор та марновірність.
А про таких, як той добродій, що щодень вішався йому на шию, ніби щоб виканючити шматок з його кошика з провіантом, — обличчя порізане вздовж і впоперек блідими-блідими рубцями, губи розбухлі від ерозійного впливу купоросу, обрубані носові хрящі, замість ніздрів — пара здоровезних дірок, довгі руки, маленькі, порослі аж до самісіньких пальців кисті, — так і взагалі й говорити зайве… Втім, згодом Симоніні мусив переглянути свої переконання щодо злочинських стигматів, оскільки тип, якого звали Оресте, виявився надзвичайно сумирною людиною, а після того, як Симоніні пригостив його їжею зі свого кошика, чоловік дуже до нього прив'язався й виявляв просто-таки собачу відданість.
Його випадок був не зі складних: чоловік просто задушив дівчину, яка знехтувала його даром кохання, і тепер очікує на суд.
— Гадки не маю, чому вона стала такою лихою, — казав він, — адже я, по суті, запропонував їй узяти шлюб. А вона засміялася. Ніби я якась потвора. Я, звісно, дуже шкодую, що її вже нема, але як же мав учинити чоловік, який має самоповагу? Врешті, якщо мені вдасться уникнути гільйотини, довічне ув'язнення — не так уже й погано. Кажуть, там годують від пуза.