А тим часом, очікуючи на несподіваний талан, я вже міг перетворитися зі стороннього спостерігача на головного героя паризьких веселощів. Мене ніколи не цікавив театр, де розігрують ті жахливі трагедії, декламуючи александрійським віршем[156], а музейні зали навіювали на мене нудьгу. Проте Париж міг запропонувати мені дещо краще: свої ресторації. Перша, до якої я б волів завітати, навіть попри те, що вона надзвичайно дорога (бо я чув, як її навіть і в Турині нахвалювали), — "Grand Véfour", яка розташована під портиками Королівського палацу. Здається, сюди навіть Віктор Гюґо ходив посмакувати баранячою грудинкою з білою квасолею. Ще одна місцина, яка мене відразу ж привабила, — "Café Anglais", на розі рю Ґрамон та Італійського бульвару. Місце, яке колись відвідували лише слуги й візники, тепер збирає за своїми столиками tout Paris[157]. Саме тут я скуштував pommes Anna, le écrevisses bordelaises, le mousses de volaille, le mauviettes en cerises, le petites timbales à la Pompadour, il cimier de chevreuil, fonds d'artichauts à la jardinière[158], сорбе з шампанського вина. Тільки-но згадавши ці назви, я відчуваю, що життя варте того, щоб його прожити.
Крім ресторанів, мене зачаровували passage. Passage Jouffroy, либонь, тому, що там розташовувались найліпші паризькі ресторани, як-от "Dîner de Paris", "Dîner du Rocher" та "Dîner Jouffroy". Навіть сьогодні, особливо щосуботи, складається таке враження, що увесь Париж призначає зустрічі у цій кришталевій залі, де штовхаються знуджені добродії та, як на мій смак, занадто напарфумлені панянки.
Можливо, мене навіть більше цікавив passage des Panoramas[159]. Тут можна побачити більш близьку до народу фауну: буржуа та провінціалів, котрі не зводили очей з предметів антикваріату, які вони ніколи не зможуть собі дозволити, а також тут крутяться молоді робітниці, які щойно вийшли з заводу. Якщо треба тихцем підглядати за жіноцтвом, то краще вже гарно вбрані панянки з passage Jouffroy, як уже кому до смаку, та щоб подивитися на робітниць, suiveurs[160], чоловіки середнього віку в закопчених зелених окулярах, розгулюють туди й сюди по всій залі. І взагалі сумнівно, щоб усі ті робітниці справді ними були, адже те, що вони вдягнені у прості суконьки, тюлеві чепці та нагрудники, ще ні про що не свідчить. Треба роздивитися пучки на їхніх пальцях, і якщо на них немає уколів, подряпин чи маленьких укусів, то слід би було сказати, що дівчата, саме завдяки цим чарівним suiveurs, провадять більш активний спосіб життя.
На цих passage я не підглядаю тихцем за робітницями, я дивлюся за suiveurs (урешті-решт, хто ж сказав, що у кафешантанах філософ той, хто дивиться на сцену, а не в партер?). Коли-небудь вони можуть стати моїми клієнтами або ж знаряддями у моїх руках. За декотрими з них я йду аж до їхньої оселі, коли вони повертаються, аби обійняти розжирілу дружину й півдюжини дітлахів. Запам'ятовую їхню адресу. Хтозна. Я б міг знищити їх лише одненьким анонімним листом. Я кажу "коли-небудь", якщо у цьому буде потреба.
З різних завдань, що Лаґранж доручав мені на початку, я не пам'ятаю майже нічого. На думку спадає лише одне ім'я — абат Буллен, але то, мабуть, стосується більш пізніх часів, навіть трапилось незадовго або ж уже після війни (я спроможний згадати, що десь посередині була війна, коли у Парижі все було догори дриґом).
Абсент завершує свою справу, і якщо я зараз дмухну на свічку, ґніт добряче спалахне.
10. Спантеличений Далла Піккола
З квітня 1897 року
Любий капітане Симоніні,
сьогодні вранці я прокинувся з важкою головою й дивним смородом із рота. Прости Боже, та це ж абсент! Я запевняю вас, капітане, що я ще не читав ваших записів про вчорашній вечір. Як же я міг знати, що ви пили, коли я сам цього не вживав? І як може представник духівництва впізнати запах забороненої, а отже, невідомої йому речовини? Або не так, у мене в голові плутанина, я пишу про запах, який відчув, прокинувшись уранці, але вже після того, як прочитав ваші записи, й це на мене так подіяло те, що ви написали. І дійсно, якщо я ніколи не вживав абсенту, то звідки ж мені знати, що те, що я відчув у роті, — абсент? Це сморід чогось іншого, що я через ваш щоденник вважав абсентом.
Ох, святий Боже, я прокинувся у власному ліжку, й усе видавалось начебто цілком нормальним, ніби я увесь минулий місяць тільки те й робив. Хіба знав, що треба сходити у вашу квартиру. Там, чи то пак тут, я читав сторінки з вашого щоденника, на який раніше не звертав жодної уваги. Я зауважив, що ви натякаєте на Буллена, і в моїй голові дійсно щось вигулькнуло, але дуже непевно й плутано.
Я проговорив це ім'я кілька разів уголос, і у моєму мозку стався струс, ніби ваші лікарі Бурю та Бюро приклали мені до одного місця металеві магнітні пластини, чи ваш лікар Шарко, припустімо, поводивши мені перед обличчям долонею, увів мене в стан виразного сомнамбулізму.
У мене перед очима з'явилося ніби видіння, в якому священик плював у рота біснуватій.
11. Жолі
Зі щоденника за 3 квітня, пізня ніч
Сторінка зі щоденника, яку писав Далла Піккола, несподівано обривається. Можливо, він почув якийсь шум чи як унизу відчинилися двері. Зважте, що це навіть Оповідача спантеличило. Вочевидь, Далла Піккола з'являється лише у тих випадках, коли Симоніні потрібно почути голос совісті, яка дорікає йому забавами чи закликає до правдивості фактів, а щодо решти, то, здається, він радше забув себе самого. Відверто кажучи, якби на цих сторінках не писалася щира правда, можна було б подумати, що це вправний Оповідач створив це чергування амнезійної ейфорії та дисфоричного[161] повернення пам'яті.
Навесні 1865-го Лаґранж, покликавши Симоніні зустрітися на лавці у Люксембурзькому парку, показав йому зім'яту книжечку в жовтуватій обкладинці, яку, здається, видали у жовтні 1864-го у Брюсселі, не зазначаючи імені автора, надрукувавши на обкладинці лише назву: "Dialogue aux enfers entre Machiavel et Montesquieu ou la politique de Machiavel au XIXe siècle, par un contemporain"[162].
— Оце, — сказав Лаґранж, — книжка такого собі Моріса Жолі[163]. Тепер ми вже знаємо, хто він такий, але поки він завозив до Франції примірники, віддруковані за кордоном, і таємно розповсюджував, нам коштувало чимало зусиль це встановити. Або ж це було радше справою трудомісткою, аніж важкою, оскільки багато контрабандистів, які ввозять політичний матеріал, є нашими агентами. Ви ж знаєте, що єдиний спосіб контролювати підривне таємне товариство, — це стати на його чолі чи принаймні мати у своїй розрахунковій книзі головних його керівників. Не думайте, що ворожі заміри розкриваються завдяки божественному одкровенню. Хтось сказав, може, дещо перебільшуючи, що з десятка членів таємного товариства троє — наші mouchards, даруйте мені на слові, шестеро — йолопи, засліплені вірою, а один — людина небезпечна. Але не відволікаймося. Наразі Жолі сидить за ґратами у в'язниці "Сен-Пелаж", і ми затримаємо його там якнайдовше. Але нас цікавить, звідки він узяв таку інформацію.