Я замислився над словами Елен.
— Одне мені не зрозуміло,— мовив я. — В Мюнхені ваш батько розповідав про те, що вчинив убивство. Гаразд. Мотив він назвав вигаданий. Але те, що ідея скористатися револьвером політика сяйнула йому вже перед самим рестораном,— це неймовірно, ні, просто неймовірно!
Елен звела на мене уважний погляд. То була з біса вродлива жінка.
— Маєте рацію,— відповіла вона. — Батько сказав неправду. Ми з ним про все домовились. Бідолаха Шпет здогадався. Батько застрелив Вінтера власним револьвером, а тоді поклав його в кишеню міністрові. А в літаку я забрала револьвер з міністрового пальта й викинула у Лондоні в Темзу.
— Міністр летів до Лондона не швейцарським літаком,— зауважив я.
— Штюссі-Лойпін мав рацію, коли опротестував рішення суду,— відповіла Елен. — Але він не міг знати, що на бажання міністра я супроводжувала його до Лондона. Щоб дістати його запрошення, я довго навідувала його в приватній клініці.
Вона замовкла. Я сидів і розглядав її. У неї позаду було життя, і в мене позаду було життя.
— Шпет? — спитав я.
Вона не відвела очей. Я розповів про свою зустріч із ним. Елен мовчки вислухала.
— Шпет створив собі про мене хибне уявлення,— спокійно промовила вона. — Ви теж матимете про мене хибне уявлення. Вже через кілька тижнів після тієї ночі я почала зустрічатися з Вінтером, потім із Бенно. Через те Бенно з Вінтером посварилися, потім порвали Дафна й Бенно, а Дафна покинула Моні-ку Штайєрман. З ким я тоді спала ще, тепер не має значення. Найлегше буде сказати так: з усіма. Я й сама себе не розумію. Я весь час намагаюся раціонально пояснити щось ірраціональне, однак моя поведінка завжди бере гору над здоровим глуздом. Може, всі ці пояснення — всього-на-всього спроби виправдати мою вдачу, яка тієї ночі у віллі вирвалась на волю? Може, мені тільки й треба, щоб мене раз у раз гвалтували, бо людина лиш тоді справді вільна, коли її гвалтують,— вільна зокрема й від власної волі. Але це теж тільки одне з пояснень. Мене ніколи не покидало моторошне відчуття, ніби я — не що інше, як знаряддя в батькових руках. Всі, кого він назвав тоді за більярдним столом, загинули. Загинули в тій послідовності, яку він їм визначив. Остання була Моніка Штайєрман. Два роки тому. Батько порадив їй укласти гроші в одне підприємство, яке виробляло зброю. Це скінчилося тим, що "Трег АГ" збанкрутував. Після цього карлицю знайшли мертву на її острові в Греції. Чотири охоронці були подірявлені кулями. А саму її знайшли аж через півроку — вона стриміла головою вниз у дуплі оливи. Хіба ви про це не читали?
— Це ім'я нічого мені не говорило,— відповів я.
— Коли в газетах з'явилося повідомлення про те, що Моніка Штайєрман зникла,— провадила Елен,— я натрапила в батька на столі на телеграму. Там стояло лише кілька цифр — одинадцять, сім, тисяча дев'ятсот п'ятдесят три. Якщо їх прочитати як дату, то вийде день, коли мене згвалтували. Та чи карлицю вбили за дорученням батька, і хто це зробив, і хто стояв за тими, що це зробили, і хто знову ж таки за тими? Чи означала смерть Моніки Штайєрман кінець економічної війни? І чим була та війна як боротьба за владу — чимось раціональним чи ірраціональним? Що діється в світі? Я цього не знаю.
— Я цього теж не знаю,— промовив я.
— Повернімося до Шпета,— запропонував я. — Якщо вам не важко.
— Не важко,— мовила Елен. — Коли Шпет прийняв батькове доручення, я сподівалася, що він усе розкопає.
— Розкопає — що?
— Що батька штовхнули на вбивство. Я.
— Не дуже логічно.
— Чому ж? — заперечила Елен. — Батька штовхнула на вбивство я. У мене був вибір.
— Ви ходите колом,— заявив я. — Спершу переклали всю вину на батька, тепер берете її на себе.
— Ми винні обоє,— відповіла Елен.
— Збожеволіти можна! — кинув я.
— Це я збожеволіла,— відказала Елен.
— Далі! — зажадав я.
Елен не дала вивести себе з рівноваги. Коли суд виправдав її батька, провадила вона, Шпет наговорив їй грубощів і мало не довідався правду. Тоді вона пішла до начальника поліції і в усьому призналася.
— Тобто як?
— А так. Я в усьому призналася,— повторила Елен.
— І що?
Вона помовчала. Потім сказала:
— Начальник поліції теж тільки й спитав: "І що?" Тоді закурив сигару й промовив: "Торішній сніг". Бенно, мовляв, наклав на себе руки... З'ясувати тепер, хто ж насправді стріляв... Чи, каже, перешукати всю Темзу, щоб знайти револьвера?.. Це неможливо. Бувають випадки, коли правосуддя втрачає глузд, стає просто фарсом. "Ідіть собі,— сказав начальник поліції. — Я забуду про все, що ви мені розповіли".
— А чому батько навіть не згадав про Шпета? — поцікавивсь я.
— Він про нього забув.
— Про Штюссі-Лойпіна теж,— докинув я.
— Дивно,— відказала Елен,— але батько гадає, що вбивство вчинив Бенно, а не він. Тепер тільки я й знаю, що вбивця — мій батько.
— Ви це добре знаєте? — запитав я. — Хоч воно й не дуже ймовірно, та, може, стріляв усе ж таки Бенно?
— Ні,— похитала вона головою. — Батько. Я перевірила револьвер, коли дістала його з міністрового пальта. Я сама його вдома заряджала.
— Нащо ви мені про все це розповіли? — спитав я.
Елен здивовано глянула на мене.
— А нащо ж тоді, питається, ви надіслали мені рукопис? Хіба не для того, щоб довідатися правду? Ви письменник, якого насамперед цікавить не чужа правда, а ваша власна. Головне для вас — написати роман, тільки це і ніщо інше.
І коли з'явиться книжка, на ній стоятиме ваше ім'я, а не отого Шпета. А чий рукопис — ваш чи Шпетів,— про це знаєте тільки ви. А ви твердите, нібито одержали його від начальника поліції. Я теж знала того старого базіку. Він частенько приходив до нас із батьком у гості й вибовкував таємниці. Він міг би робити це й у вас. Та коли вже ви надумали писати про мене, то я не хочу вийти такою собі змальованою в стилі Гете розмазнею, з якої всі, кому не ліньки, знущаються. Бо в того старого добродія всі дівчатка прісні, крім Філіни, з якою він любив спати.
Вона втупила очі перед себе. Повз вікно пройшов, насвистуючи, молодий садівник.
— Ви знайдете дорогу самі?
Я попрощався. Колер усе ще грав у кабінеті в більярд. Â la bande.
Без чотирьох хвилин друга. Я підходжу до дверей свого кабінету. Коли я тільки поставив цю будівлю, з вікна було видно озеро. Тепер усе заступили дерева. Довелося звалити декотрі й з тих, яких ще не було, коли я сюди переїхав. Це дуже сумно, коли мусиш валити дерева, вбивати їх. Дуб уже став справжнім велетом. Я дивлюся на дерева й відчуваю час. Свій час. Зовсім не так, як тоді, коли простежую його на небозводі. З тінню жалю я вже спостерігаю Волосожар, Альдебаран, Капелу, зимові зорі. Але поки ще літо, ознака того, що через чотири місяці я на рік постарію1. На небозводі об'єктивно відмотується час людини, якій незабаром шістдесят п'ять. Той час можна виміряти. А в деревах він суб'єктивно росте разом зі мною назустріч смерті, і тут його вже не виміряєш, а тільки відчуєш. Але як сприймає час Земля? Я дивлюся на нічне озеро: воно не змінилось, коли не брати до уваги того зла, якого завдали йому люди. І все ж таки: на скільки років відчуває себе Земля? Об'єктивно. Старою як світ? На чотири з половиною мільярди років? Чи, може, суб'єктивно вона відчуває себе в розквіті літ, оскільки Сонце зігріватиме її ще цілих сім мільярдів років? А може, для неї час пролітає блискавкою, і вона відчуває себе нестримною, невгамовною силою? Вона клекоче, рве континенти, вивергає з себе гори, зсуває шари, випліскує на суходіл моря. Може, під ногами в нас не твердий грунт, а навпаки, хисткий, який щохвилини може розверзнутись і поглинути нас? А як там справи з часом людства? Ми виміряли його як можна об'єктивніше й поділили на давнину, середньовіччя, новий час і новітній, а тепер очікуємо ще новітнішого. Але ж є і ще вишуканіші поділи, як, скажімо, той, де після східного завіту йде доба греків, а з нею межують Цезар та Ісус Христос, а за ними настає доба релігій, Ренесанс врочистими дзвонами проголошує добу реформації, і ось уже починається нова доба, в якій розум закликає не зупинятися, він закликає й досі, закликає нас не бути дріб'язковими, перша й друга світові війни, а також Освєнцім — то просто епізоди, про Чапліна знають більше, ніж про Гітлера, у Сталіна вірять тільки албанці, а в Мао — кілька перуанських терористів. Сорок років миру — це щось та означає; правда, мирно не скрізь, а власне, тільки між наддержавами, в Європі, на Тихому океані — загалом — та в Японії, що спокутувала свою вину Хіросімою і Нагасакі. Навіть Китай відчиняє двері для туристів. Та як йому ведеться, цьому мирові, чи має він узагалі час — свій час — так себе називати? Невже час у нього зупинився, а коли так, то чи знає він, що з ним робити? А може, час вислизає від нього? Може, час проноситься над ним, мов ураганний вітер, мов смерч, що жбурляє одну на одну машини, змітає з рейок поїзди, розбиває об гірські хребти реактивні літаки, спопеляє міста? Як протікає об'єктивно час нашого сорокарічного миру, час, що піддається вимірюванню, час, коли справжня війна, до якої світ озброюється, здається дедалі немислимішою, і все ж про неї не перестають думати? Чи не прибрав наш мирний час — щоб зберегти його, мільйони людей виходять на демонстрації, несуть транспаранти, співають популярних пісень і моляться — уже давно форми того, що його ми колись називали війною? І чи не називаємо ми, щоб заспокоїти себе, всі катастрофи мирними? Світова історія замилює людству очі, запевняючи, нібито час безконечний. Може, для Землі він, за об'єктивними вимірами,— лиш короткий епізод, дрібніший навіть від трапунку в межах земної миті, з погляду Всесвіту його навряд чи й визначиш, бо слід він залишає ледве помітний. Дорійці, щойно вийшовши з землі й ще не обтрусивши з себе глину, гадали, що напали