Правосуддя

Звіт Фойхтлінга. Цей діяв найпростіше. Він ставив запитання прямо і міг собі це дозволити, оскільки ставив запитання прямо завжди. На нього вже й не звертали уваги, коли він починав розпитувати. Фойхтлінг цікавився всім, зокрема й таким, що було чи здавалося безглуздим. Отак камінчик до камінчика (а поміж них чарка за чаркою мартіні), і зрештою воленьки-поволеньки виникла мозаїка, що підтверджувала, хоч і досить сумнівно, свідчення окремих очевидців, які траплялись у звіті Шенбехлера. Адже одні запевняли, ніби доктор Бенно теж був у "Театральному", інші — що він підходив до Вінтера ще раніше, ніж з'явився Колер, ще інші — нібито Бенно сидів за тим самим столиком; один навіть заявив, що доктор вийшов із ресторану відразу за кантональним радником, а одна буфетниця сказала, що невдовзі після вбивства професора Бенно влетів до бару, на радощах пустився танцювати, бив келихи й кричав: "Кліщеві амбаї Кліщеві амба!" — і штовхав усіх, і кожному пояснював, що тепер, мовляв, він із нею одружиться. Люди відразу подумали про Моніку Штайєрман, бажали йому щастя й напрошувалися на весілля. Усе те діялося в барі "Ушестя",— так називали одне злодійське кубло неподалік від кафедрального собору за багатий вибір міцних напоїв,— де останнім часом нерідко бував Бенно. Той "останній час" у нього тривав уже понад два роки. Бенно вийшов з порядної сім'ї, дістав добру освіту, зробив спортивну кар'єру, домігся блискучих успіхів у суспільстві, заручився з Монікою Штайєрман, найбагатшою нареченою в місті, але потім раптом пустився берега, перемінивсь, його почали уникати люди. Всі зійшлися на думці, що Моніка розірвала їхні заручини. Внаслідок його численних поїздок за кордон пішли чутки про те, нібито він "грає". Якийсь час йому ще вдавалося, хоч це було й не легко, підтримувати вигідні зв'язки з шанованими родинами в місті, та потім його майже перестали запрошувати, а тоді й зовсім знехтували. Бенно жив іще на широку ногу, та згодом спродав усе, що в нього лишилося від колишнього блиску: гравюри, меблі, кілька ящиків старого бордо. Багато з речей, які він продавав,— скажімо, жіночі приіфаси,— належали не йому. Як наслідок — два судових процеси. (Я не описуватиму тут детально боргів Гайнца-Олімпійця — вони були майже фантастичні, просто катастрофічні: понад двадцять мільйонів!) Хоч як це дивно, але дані Фойхтлінга щодо Бенно і в справі з убивством Вінтера багато в чому відповідали дійсності (крім боргів): закордонні поїздки на конгреси пен-клубу, які насправді були вигадкою, але про які Бенно розповідав по кілька тижнів, чутки про те, що він нібито вчащає у казино. Вінтер теж часто набридав людям своїми цитатами з Гете в барі "Ушестя" — адже він перестав ходити за стіл для завсідників-літераторів на третьому поверсі у "Театральному".* Там він зустрічався з місцевими видавцями, редакторами, театральними критиками та корифеями агіографії, щоб разом з ними не втратити впливу на нашу культуру. Те ясновельможне товариство хоч професора й терпіло, однак насміхалося з нього і, коли він ушивався до своїх нідердорфських танцівниць, називало його Магараджею. Сумніву нема, робив висновок Лінгард, що коли не вважати вбивцею Колера, то єдиний, про кого може йти мова як про злочинця,— це Бенно. Він, мовляв, мав Дафну за Моніку Штайєрман, потім між ним і Вінтером пробіг чорний кіт, внаслідок цього Дафна порвала з доктором, і той зрештою пустився берега. Бувши зарученим з Монікою, Бенно мав змогу відкрити який завгодно кредит, без неї — ніякого. У мене виникла підозра. Версія Лінгарда не в'язалася з фактами. Адже Дафна порвала з Бенно вже після того, як він її побив, а Моніка Штайєрман відвернулася від Бенно аж тоді, коли Дафна порвала з нею. Вінтер і Людевіц знали, що Дафна — не Моніка Штайєрман, однак про це знали не тільки вони. Те, що людина приймає образ когось іншого, а сама ніби розчиняється, зникає,— справа непроста, і щоб її здійснити, в неї треба втаємничити й інших людей. Про це мав знати й дехто з представників влади. І ось це стало відомо Колерові. (Моніка Штайєрман розповідала мені сама.) Можливо, про це знало навіть багато людей. Пастка, в яку я, за висловом Мокка, вскочив, могла полягати лише ось у чому: бажаючи того чи ні, я поширював думку, що Колер не винен, хоч сам її і не поділяв. Я робив це тому, що прийняв доручення Колера. Коли вже я погодився на вигадку, що вбивця — не він, то доконче мав натрапити на іншого вбивцю: коли Цезаря вбив не Брут, виходить, його вбив Кассій. Можливо. Можливо, чутку про те, що Колер не винен, пустили й не директор в'язниці та наглядачі, а я сам. Хто розповів начальникові поліції про моє доручення? Коли ми розмовляли тоді з Колером, у камері був наглядач Мезер. А може, старі Кнульпе, Елен, особистий Колерів секретар Фердер, котрийсь із адвокатів, Лінгард чи хтось із його людей? Про доручення знала Ільзе Фройде. Чи не прохопилась, бува, вона? Мабуть, про доручення Колера вже гуде все місто. Хоч я й певен, що він учинив убивство з наукового інтересу, проте завдяки його дорученню моє розслідування звернуло від Колера вбік, замість повести до нього. Може, в цьому й полягав сенс доручення? Може, то я й здійснив цей незрозумілий маневр, поставляючи своєму замовникові звіти про хід розслідування? Але ж я опинився в скрутному становищі. Незабаром Лінгард мав подати рахунок на витрати. Я потребував грошей, і тут було тільки одне джерело: Колер. Я мусив робити своє діло далі. Незважаючи на сумніви. Чи, може, вихід був? Мені спало на думку розшукати колишнього свого шефа Штюссі-Лойпіна й порадитися з ним. Та я вагався. Зрештою вирішив до нього таки не йти й про розслідування не розповідати. Хай буде що буде. Та потім я все ж відкинув вагання. Доктор Бенно прийшов до мене вночі з ЗО листопада на 1 грудня 1956 року, з п'ятниці на суботу. Близько півночі. Я добре пам'ятаю. Бо тієї ночі вирішилась його доля й моя. Я втретє перечитував звіт, коли він рвучко розчахнув двері кабінету, який колись належав йому і в якому тепер сидів я. Це був високий, можна сказати, здоровенний чоловік з довгою чорною чуприною, зачесаною пасмами назад — так, що вона закривала лисину. Накульгуючи, він підійшов до мого столу. Доктор Бенно справляв враження людини, кістякові якої стало важко носити тіло. Він уперся руками — на відміну від масивного тіла вони здавалися майже дитячими — в стіл і втупивсь у мене, освітленого з одного боку настільною лампою. Його розважливість де й ділася; переді мною стояв зневірений, однак симпатичний у своїй безпорадності чоловік. Я відкинувся в кріслі. Його чорний костюм був засмальцьований і лиснів.