— Пане старшино, останні ваші слова просто збили мене з пантелику... Я не розумію, до чого вони? — тоном без краю наївної людини спитав Чаленко.
— Киньмо цю балачку...— Старшина нахилився до вуха подорожнього і пошепки сказав: — Знаєте, коли б ви були навіть більшовицьким агітатором, я б оце тепер вам нічого поганого не зробив і навіть не забажав би зробити... Гру програно...
Чаленко в темряві прикусив губу і мовчав.
Почав накрапати дощ, і довелося нап'ясти верха в екіпажі. Тепер уже нічого не було видно, і Чаленко радів, що хоч за своїми жестами не треба стежити.
Невдовзі осторонь від шляху зажевріло кілька вогників, і старшина висунувся з-під халабуди:
— То, певне, Вовчі?
— Вовчі, пане поручнику! — відповів голос із передка.
— Ну, то піджени коней, набридло волоктися...
Коли вже екіпаж гойдало на нерівній греблі перед селом, поручник, немов згадавши попередню розмову, сказав:
— На ночівлі поговоримо докладніше...
— А куди заїздити? — почулося з передка.
— Ну, звичайно ж, до попа...
Візник кілька разів зупиняв коні й розпитував у перехожих, де живе піп.
Виявилося, що треба тільки завернути за ріг, щоб потрапити до попового дворища.
__Панотець вдома? — питав поручник у якоїсь темної постаті коло попового двору.
— їх немає, а матушка вдома... Батюшка приїдуть незабаром, вони причащати поїхали.
— Ну, то веди до матушки!..
Матушка, дебела літня жінка, забачивши військового, перелякано дивилася на нього, поки врешті зрозуміла, що страшного нічого немає, а подорожньому старшині з товаришем треба переночувати.
— Заходьте, у нас місця хватить...— запросила вона гостинно.
Наказавши вартовому та кучерові як слід нагодувати й доглядати коні, старшина з Чаленком пішов до світлиці.
— Ви не турбуйтесь, матушко, ми все маємо своє, а нам аби десь переночувати в затишку...
Але матушка вже готувала традиційну яєчню, і за півгодини гості смачно вечеряли.
Незабаром приїхав і піп. Він спокійно поздоровкався з гостями, розпитав, куди їдуть і звідки, а задовольнившись не зовсім ясними відповідями, почав викладати чутки, що ними живе село. Виявилося, що село уперто вірить у прихід більшовиків і навіть передається версія, що вони вже забрали Кам'янець і підступають до Могилева.
— Господи, боже мій, і вмерти спокійно не дадуть! — хрестилася матушка.
— Хоч і неспокійно, зате напевне! — гірко усміхнувся піп.
Старшинами Чаленко сиділи мовчки.
— Ще, кажуть, верстов за двадцять десь узялися більшовики чи бандити. З нашого села, почувши про це, пішло кілька шпартачів, щоб вони світ за очі пішли! — СеРдито вилаявся піп і покаянно підвів очі д'горі.
~— Ну, а як селянство ставиться до всього цього?
~— Ох, і не говоріть про селянство! Я, повірите, вже ні 3 ким про політику й не говорю, не моє, кажу, діло полівка, моє діло — церква... Так єсть тут один босяк, хата — На курячих ніжках, землі тієї, пробачте, і до вітру сходи-Ти ніде, а теж своє свиняче рило сує. Тепер, каже, і в Церкві політика, і в попа у матні політика, скрізь політи-Ка> політичний, каже, тепер час, і це, не соромлячись, таке при мені каже!.. Раніше б статечні селяни говорити йому, падлюці, не дали, а зараз або сміються, або мовчки тільки голови похнюплять...
— Колись було,— підхопила матушка,— кожна баба старається тобі догодити, а тепер "драстуй" не скаже...
Довго б ще виливала свої жалі попадя, коли б піп, помітивши, що гості куняють, не перебив її.
— Ну, ти, мати, стели гостям, та, мабуть, спати будем...
Незабаром гості лежали в окремій кімнаті на сіні, засланому широким селянським рядном. Блимавка кидала полохливі тіні по кімнаті. Подорожні роздяглися і лягли, вкрившися власною одежею.
— Потушимо лампу,— запропонував старшина і подув на світло, а потім, немов щось згадавши, звернувся до Чаленка.— Ви з нагана стріляти вмієте?
— А що хіба? Вмію...
— То нате вам нагана на всякий випадок, а в мене лишиться парабелум... Все, знаєте, може статись. Ми ж в орбіті війни...
— Я гадаю, що нічого особливого не станеться,— відповів Чаленко, намацуючи у пітьмі нагана.
— Не говоріть так... Час неспокійний...
У пітьмі старшина підійшов до дверей і тихо засунув засув. Потім шаблею підпер двері й ліг на своє місце поруч Чаленка.
— Як щось трапиться, треба тікати через вікно... А там у лозах сховатися легко... Я ці місця добре знаю...— пошепки казав поручник, а згодом додав: — Все ж, я гадаю, спати нам обом не слід... Поговоримо з годину, а там ви спіть, а я буду вартувати, а на ранок я трохи задрімаю, а вас збуджу на варту...
Поручник замовк. Мовчав і Чаленко, думаючи про свого сусіду. З якої це ласки він дав йому нагана? Адже ж він не вірить у його "фальшивку" і недвозначно висловив свої підозріння? "А що, коли це тільки спосіб піймати мене?"
Чаленко помацки пересвідчився, чи є набої в нагані. Він був набитий на всі сім куль.
— Ви чи не думаєте, що я дав вам порожнього револьвера? — спитав у пітьмі поручник, почувши цокання барабана і, не ждучи відповіді, додав: — Будьте певні — набитий...
— Та я, щоб якоїсь помилки не трапилося...— замішано виправдувався Чаленко.
Я ж думаю, що вам не резон мене пристрелити, бо матимете змогу, як захочете, інакше якось ліквідувати мене... ^У> хоча б моєю шаблею... А наскоче хто вночі — ви мусите разом зо мною боронитись, бо не знати, хто наскочив... Розумієте? Чаленко ображено відказав:
—. Пане поручнику, коли ви в чому підозріваєте мене, так я краще піду звідси...
— Киньте, я жартую...
Чаленко розумів, що його сусіда не жартує, але удав, що задовольнився з його слів. Першим заговорив поручник:
— Чутки темні й заплутані, але коли навчитися читати їх, розшифровувати, то в них багато цікавого й застережливого. Для мене тепер ясно, що село це збільшовиче-не, що в околицях його справді бродить якась банда, і нам не треба було сюди заїздити... Добре, що вже пізно і мало хто знає про наш приїзд...— Старшина зробив паузу.— Зараз дванадцята година,— казав він далі,— а нам треба не пізніш п'ятої виїхати звідси...
Поручник, видимо, хотів втягти в активнішу розмову Чаленка, та той мовчав або підтакував.
— Звичайно, нам довго бути тут немає жодної рації... Мовчали, і кожен думав про своє.