Ну, думаю, треба закричати, щоб вовк налякався. Силкуюсь крикнути—рот занімів, наче там ластівки гніздечко звили й ластовеняток висиджують. А може, думаю, купити вовкові ярку на базарі, хай уп'ється її теплою кров’ю й забуде за мене? В ту ж мить купую в районі ярку для вовка, сіроманець виймає з-за халяви гостру бритву й ріже бідну тварину. І вже цей вовк стає начебто не вовк, а учасник художньої нашої яблунівської самодіяльності, вже він у вишитій сорочці, в зелених шароварах, підперезаних старовинним парубоцьким поясом, озутий у шеврові чобітки на срібних підківках, ходить по сцені клубу й співає.
Сіроманець співає так, начебто й не він, а патефон у його пащі, і платівку-язик заїло, гостра голка повзе й повзе по тій самій борозні, а тому вовк починає від болю завивати людським голосом, а я, радіючи, що порятував свою душу від вовчої шкури і від вовчого життя, не можу чомусь чкурнути галасвіта, а слухаю вовчу сумну пісню, й кортить завити від співчуття, й сльози навертаються на очі!
XXVIII. ВОНО Б ДУЖЕ ДОБРЕ,ТА НІКУДИ НЕ ГОДИТЬСЯ
Отож, значить, снилися мені після смерті головного бухгалтера яблунівського колгоспу "Барвінок" та після поминок по його душі отакі дивовижні сни. Ввижалось по ночах оте село густо заселене, в якому півні не співають і люди не встають, бо там завжди невесело, бо там ні кутка, ні вулиці, ні півня, ні куриці. А вовк-сіроманець унадився в мій сон, наче в кошару до овець, підморгував хижими очима, щирив ікласту пащу і гомонів зі мною, як із рівнею собі, наче я теж обернувся на вовка. "Нами, вовками, не орати!"—хвастався він, і, здавалося, ось зараз своєю пазуристою лапою роздере губоньки аж до вух, щоб іще дужче хвалили. "Нас, вовків, за вухо не втримаєш, га-га-га! Нам, вовкам, довіряти череду не можна! Га-га-га, ми з тобою попросимось у пастухи, а свиня хай проситься в огородники!" Мене брав гнів за те панібратство, і я кричав у його люту пельку-вершу: "Не надійся, як на три тузи, вовче, що ми з тобою вовчого поля та й вовчі ягоди! До твого вовчого м’ясива та потрібна собача підлива — отоді баран кісткою в горлі став би! І затям, що моя перкалева сорочка краще личить моїй душі, як твоя вовча шкура!" Шерсть на сіроманцеві ставала дротом: "А зараз побачимо, що найліпшим фасоном для твоєї душі є моя шуба, в яку я тебе й зодягну за всяку ціну!" Вовк плигав із чотирьох лап — і знову починалася дика гонитва, в якій я чув за спиною звіряче сапання, пашіння висолопленого язика, залізне двигкотіння пазурів. І знову, рятуючи свою душу від вовчої шкури, я долав силу-силенну перешкод, курів, як ото мовиться, мов чорт від кукуріку, і повсякчас, даючи наврипливому вовку дулі через кишені, нарешті — не— впійманий, цілий! — прокидався вдосвіта в холодному поту. Заморений, наче мене відьми у воза запрягали, щоб гурмою-кагалою на свій відьомський шабаш туди-сюди гайнути, я дригонів руками й ногами, а перед очима довго ще потойбічною маячнею бовваніла ошкірена вовча паща, з якої віяло духом сірки, смоли й чаду.
Е-е, годилося б порятуватись від таких снів, од перегонів із вовком у нічних мареннях, бо отак вві сні недовго й дуба дати, тоді сіроманець без ножа й ложки з’їсть мою бездиханну душу, оближеться — і спасибі не скаже.
Та й удень став нудити світом — як не свій розмовляю з Дармограїхою; на фермі колгоспній руки не квапляться до вил та згрель, наче курча впустили; у буфеті яблунівському замість пити й жагу гасити зітхаю тяжко та важко, мов ковальський міх, аж від мого зітхання дохлі мухи з липучок обвалюються на підлогу.
Якось дід Бенеря (який ото збирався переїхати до онуки у Вінницю, та так і не переїхав, зостався сторожувати яблунівську крамницю) підсів у буфеті й питає:
— Чого ти, Хомо, нудьгу годуєш, журбу сповиваєш, а сум колишеш? Хіба ти не знаєш, що від розкошів кучері в’ються, а від журби січуться? Ще, дивися, й заплачеш, аж цей буфет ходором ходитиме!
Ага, побоюється, видать, дід Бенеря, що від моїх сліз чайна почне ходором ходити, а в чайній ходитимуть ходором бочки з пивом, пляшки з напоями.
— Та от,— кажу,— на гладенькій дорозі здибала напасть мене. І так на душі, наче в тісну діру впав.
— Від напасті не пропасти,— хитро відказує дід Бенеря.— Від напасті і полу вріж, а тікай.
— Утік би,— кажу,— та з хороби моторна бестія, ганяється слідом.
У діда Бенері обличчя дрібне й тверде, мов міцно стулений кулачок дитячий. І шкіра суха павутиниться, і стільки рисок-борозенок на щоках та на лобі, наче їх циганською голкою проскороджено. Губи в діда Бенері ворушаться двома голодними п’явками, що давно не пили крові.
— А яка, Хомо, бестія?—питає, приставляючи жовтий коржик долоньки до білого коржика вуха.
— Вовк сниться щоночі,— кажу.— Тому й журюся так, наче пси мій обід з'їдають щодня.
— Хоч плач і не втирайся, а в тугу не вдавайся,— радить дід Бенеря.— Бо не увірвався ти басом, як мовиться, і маком не сів. Можна врятуватись.
— Еге, врятуюсь, як той медвідь...
— Ось цей горішок бачиш?—Дід Бенеря з широкої, мов небо над Яблунівкою, кишені дістав волоський горіх з поораною шкаралупкою. Поклав у рот, розкусив зубами і, обібравши ядро, знову питає, наче про найбільшу дивовижу: — А тепер бачиш?
— Та бачу,— кажу — Чому ж не бачу! Волоський горіх...
— Ти гадаєш, Хомо, чому я на старість маю стільки розуму хоч лопатою горни? Чому я такий мудрий, наче всі розуми поїв?
— Либонь, тому, що вчились розуму цілий вік.
— Дудки!—як ножем одрізав дід Бенеря.— І не тому, що лавку сторожую. І не тому, що, може, з доброго коня падав, а на поганому не їздив. І не тому, може, що піч мене не тучила, а дорога вчила. А тому, Хомо...— Й дід Бенеря втупився очі в очі, наче два зашморги накинув, сказав пошепки: — А тому, що волоські горіхи їм!
— Але ж інші в Яблунівці їдять — і ніякого знаку,— заперечую теж пошепки.
— Одне діло їсти й не знати, навіщо їсиш, а друге діло — їсти й знати, навіщо їсиш. Ото, Хомо, споживай волоські горіхи — вмить порозумнішаєш, ворохобня в голові вляжеться, і ніякий вовк більше не снитиметься... Ось тільки поглянь на горіх.— Дід Бенеря тримав на шкарубкій долоні облущене ядро.— Е-е, неспроста схожий на людську голову, коли її черепа позбавити, коли її розчерепити, як цей горіх!