— Не спиться вовку під селом, не спиться, отож і крадусь, як вовк!
— Ти вовк,— говорю до сіроманця,— то про вовче й думаєш.
— А так,— згодився з похмурою гордістю і ледь ошкірився.— Вовча натура в ліс тягне.
— Якби ж тільки в ліс!.. А чи не буваєш ти часом таким сторожем при вівцях, як коза при капусті?
— Га-га-га! —булькнуло сміхом у вовчій горлянці, й він переступив із лапи на лапу, підім’явши жовтий вогник кульбабки.— Правду кажеш, що всякий чорт на своє коло воду тягне! Але ж вовк ситий і вівця ціла бути не можуть. І кого тільки у вовчому житті не трапляється!
— Трапляється,— кажу,— коли вовка замикають межи вівці, щоб тюрму знав.
— Га-га-га! А то ще, було колись, призначили мене воєводою над вівцями!
— А хіба не розказують, який ти жалісливий? Був колись од’їв ніжки поросяті — й плакав, що мало.
— Га-га-га! — Вовк і зовсім повеселішав, радий, що зажив такої слави, що такий поголос котиться про нього.— А хіба серце у вовка не добре? Якось у яру за Яблунівкою зібрались тічкою, з’їли кобилу, зате голоблі зоставили цілі! Та в людей злі язики, мов оси. Бо хіба не буває, що на вовка помовка, а зайці з’їдять кобилу?
— Либонь, зайці із вовчими хвостами, еге?
— Га-га-га! — зареготав вовк на кутні й ступив ближче, а як ступив, то страхом війнуло на мене, так і вступив переляк у п’яти.— Ось ти говориш, що вовк гладкий та ситий, а я, може, тиждень не їв!
— Еге, приміряй на себе овечу шкуру, так і повірю тобі!
— І правильно, бо вовкові барана з горла не видереш! А тільки чого ти лаєшся, чого дмешся на вовка, як миша на крупу? Ти, Хомо Хомовичу, недалеко втік од мене, можна сказати, що ми одного поля ягоди. Вовчі ягоди, га-га-га!
Тю, чого цей сіроманець братається зі мною, чого лізе цілуватися, наставляє морду ощирену?
— Біс бісові ока не виколе, га-га-га!
— Не міряй всіх на свій аршин,— кажу,— бо, чужу кучу віючи, і свої очі запорошиш. Ти—вовк вовком, а я колгоспник із артілі "Барвінок".
— Був колгоспником, а став позичкою! За телицю обміняли, га-га-га! А що буде, як я телицю ось цими пазурами заріжу? Ти, Хомо Хомовичу, наварив юшки без петрушки, договорився до синього пороху, аж вуха пожовкли, га-га-га! Ото за свої страшні гріхи й нема душі твоїй ніякого пристановиська, мусить вештатись неприкаяною.
— Вовк ти вовком,— кажу,— і язик твій вовчий, і слова твої вовчі, і діла вовчі.
— Правда очі коле? Якщо слова мої вовчі, то чого ж тоді всі журавлі одкинулись од тебе, всі від твоєї душі відмовились? Може, брешу? Може, моя мати-вовчиха на кладці прала, то там і чула?
— Бо... бо... бо...— белькочу, а мови ніякої з уст, так мені заціпило від вовчих речей.
— Отож, не дорікай мені, чесному сіроманцеві, бо ти не кращий, бо й ти як ота верша, яка в болоті гомоніла, а й сама там сиділа.— І знову сіроманець ближче ступив, іклами клацнув, язиком червоним шорстким до щоки моєї потягнувся, щоб поцілуватись.— Не відбрикуйся, бо ми таки з тобою побратими.
— Сам у гріхах, як у реп’яхах, а ще й людей судиш!
— Бо таки побратими, га-га-га! А як побратими, то поділюся з тобою найдорожчим, ось тобі моя вовча шкура від щирого серця, бери, зодягай, та нехай твоя душа теж має якесь пристановисько, не никає, мов циганська кобила.
— Мені? Твоя вовча шкура? Таж інші яблунівці...
— Інші яблунівці на старість не доживались до такого сорому. Отож, їхнім душам і дістались усякі птахи — лелеки та зозулі, чаплі та чижі. А як хочеш знати, то, може, й вовчої шкури твоя душа не заслужила. Бери, поки не передумав, бо передумаю...
І сіроманець упритул наблизився, і з пащі йому війнуло полум’ям, із ніздрів синюватий димок снувався, очі палали пекельною смолою. Страшний був вовк, а що вже ненажерливий! І душа моя, злякавшись (от би зараз дав драла, дав дмухача, дав драпака), стала маленькою, зіщулилася, згорбатіла. Здавалося, ще якась мить — і під тим вовчим поглядом зневолиться, зниціє, знікчемніє, — та й слухняно— приречено сама скочить у вовчу пащу. Скочить схарапуджена душа у вовчу пащу — й умить не стане Хоми Прищепи, а буде вовк, буде сіроманець, по хащах шастатиме, по лігвах барложитиметься, що біля колгоспних обор веш— татиметься, й не за те битимуть Хому Хомовича, що сірий, а за те, що овечку з’їв! Ловить вовк, це правда, але й вовка ловлять, а як і вовка зловлять, то шкуру здеруть, а як шкуру здеруть, то знову душа не матиме пристановиська в світі!
Е-е ні, гадаю, може, тобі, вовче, й кортить ухопити місяця зубами, та вдасться тобі поживитись так, як сіркові паскою. Витріщайся, вовче, ще страшніше, а я ось плюсну, лусну — й не стане мене. Тільки ж слід розумно та хитро, щоб, тікаючи від вовка, не наскочити на ведмедя, як мовиться.
Закинув ноги за плечі — і як водою мене змило. Біжу й радію: ага, сіроманцю, перевівся ти на циганський пшик та ще на руді миші, зійшов на пси і з’їхав нінащо! І зненацька грім гримнув такий, що хоч тури гони, то не почують,— ну, думаю, за тим громом вовк не розчує, як мої босі п яти по землі лопотять. І так хутко дріботів, що сонце стало коробом у небі, а ситом дощ посіявся. Я вже такий був меткий та проворний, що між дощовими краплями блискавкою проскакував, і чуба не замочивши і ніг не забруднивши. Оглядаюсь коло Яблунівки — ай вовк слідом за мною так само прудко женеться не вженеться й теж сухесенький, бо між краплями проскакує, а в зубах щось тримає. Що ж він тримає, приглядаюсь, а то ж — диво дивне! — такий лютий, що від блискавки відбатував золотий шматок, і той вогненний уламок у пащі його полуменить, злості й завзяття додає.
Ага, міркую, доженеш на Івана Купала! Ага, міркую, швидше наздоженеш торішній сніг, що давно розтанув у чистому полі! Ага, зловтішаюсь, доженеш ти мене на другу пречисту, коли візьме комара нечиста! Так-так, вовче, стрінемося з тобою на спас, коли треба буде держати рукавички про запас! І до того додумався, що по дорозі соломина трапилася — я в ту соломину з одного боку шусть, а з другого боку й вибрався благополучно. То що вовк? І вовк ухитрився пролізти через соломину. Бачу — голку хтось загубив, то я й через вушко голки проліз. І вовк так само вмудрився! Тут павутинка тонесенька в’ється від куща черемхи на вершок тополі, я чкурнув угору по павутинці, вже, гадаю, порятувався, аж глядь — вовк дереться слідом по павутинці, жаром дихає.