Від Одарки завжди спіймаєш облизня, слова в неї — то як ціпи, а то — як лисички, а то—як громи небесні. А чи, трапляється зрідка, як біблійні Соломони!
Інша, позичивши, сиділа б зі своєю позичкою якщо не в запічку, то в якомусь закамарку анітелень. Інша — тільки не Дармограїха! Бо вона ж надумала носитися зі мною, як дурень із писаною торбою. Була б обачною, десь би, як кажуть, перескочила б, а десь і перелізла б, десь і вперед дивилася б, а десь і назад оглядалась, бо все міняється, і тих перемін ой як треба побоюватись! А Одарка (хитра ж бестія, вміє погладити в той бік, куди шерсть лежить!) тут наче розуму стерялась: надумала скрізь по гостях зі мною ходити.
— Ти, Хомо, не той майстер, що читати, писати і з горшків хватати,— розтолковувала Дармограїха.— Ти, Хомо, майстер тесати й стругати, орати й копати, шити і молотити, грати і танцювати. Маєш по гостях ходити, кожен постарається пошанувати такого орача й ткача, гончара й стельмаха, шевця і бондаря, дігтяра й маляра. То раніше ти сидів за сімома замками, доступу до тебе не було, як до царівни мертвої, залитої у віск, а в мене ти купатимешся в шані, як немовля в літеплі.
А що обнови, які мені купувала Одарка, вона часто перепродувала, заміняючи їх іншими, то всякої подобизни я прибирав, ходячи по гостях у Яблунівці та по сусідніх селах. Коли, скажімо, я вбирався у свій, ще Мартохою придбаний одяг, тоді я був страшенно схожий тільки сам на себе. А то, траплялось, казали мені, начебто я скидаюсь на районного фінагента, що завжди ходив у чорному костюмі, и при
чорному галстуці, немов який вісник смерті зі спектаклю, поставленого яблунівською самодіяльністю. А то вже порівнювали мене зі знаменитим обласним вуркою Хрячком тільки, мовляв, маленька різниця: в нього розумніші обличчя, а в мене розумніші очі. А то вже був я схожим на нашого сільського фельдшера не в ту ранкову пору, коли піп уже повертається від чужої молодиці, а в ту пізню вечірню годину, коли іще тільки задвірками, завулками та закапелками скрадається до чужої молодиці.
Подеколи Одарка вела мене до тих, із ким як бачились у горосі, та й досі. Але скрізь нас приймали з золотою душею і приказували:
І горщик з горщиком стрівається, як страва вариться.
В гостях Дармограїха прагнула посадити мене на чільному місці, на покуті—під родинним портретом у рушниках, а то й під образами, якщо образи траплялись. І сама поряд зі мною ставала така улеслива, така уважна до кожного руху, так дивилась мені віддано в очі, як ото кицька дивиться на замордованого нею ж пацюка. Мимоволі я теж прибирав гідності та статечності, тим більше, що Дармограїха на людях зверталась на "ви" і йменувала поштиво по батькові.
— Беріть, Хомо Хомовичу, хлібець,— казала, мов смичком малювала,— бо притомились ниньки на роботі, а здоров’я ж чоловікові ой як потрібне.
Я, дедалі звикаючи до Одарчиної улесливості, як звикає чорт до купини, мимоволі бундючився і поглядав гоголем довкола.
— Беріть, Хомо Хомовичу, кільце ковбаски, їжте, бо здоров’я всьому голова і нема щастя без здоров’я,— гомоніла Дармограїха.— Хто добре робить — той добре їсть, то ледарі та каліки не їдять, лиш дивляться.
Я, звісно, здоровий: у горлі півники не грають, і од вітру не валюсь, і з хреста мене не знімали — їм, як не в себе, адже до всякого діла мастак. Одарці ж то зайвий привід помилуватись мною, похвалити.
— Поганому животу й пироги болять, а у вас, Хомо Хомовичу, не живіт, а куркульська комора: все грабастає — й нічого не віддає.
Від тієї похвальби я дедалі дужче надимаюсь, як жаба перед волом, а Дармограїха ж співає, як усі яблунівські півні на світанку:
— Не в тім хороший мій Хома Хомович, що чорнобривий, а в тім, що діло робить. Та немає такої роботи, якої б злякався, а всяка робота його боїться, мов божа та свята душа лякається якого зарізяки.
Одарку слухаючи, й хазяї відмикали свої роти, теж підхвалювали, а мені ж від того було так солодко, як тій ледачій поросній льосі, яку годину-другу можна в сажі чухати, а вона лежить і рохкає. Дармограїха не зоставалась байдужа до тих похвал, розцвітала на обличчі, мов вогонь у печі, яку напалюють під хліб, і казала:
— Якби ж не Хома Хомович, то чи звідала б я щастя? Отак би вік звікувала — і згасла б. А Хома Хомович — ох і хазяїн, ох і голова! Нічого з хати не цупить, а все до хати. У ледачого хазяїна і чоботи з ніг украдуть — тільки не в Хоми Хомовича.
Крадькома від господарів Дармограїха стусала моє коліно своїм коліном і шепотіла:
— Підтакуй, чого не підтакуєш!
— А так, так,— підтакував я.— У нероб завжди неврожай, тільки не в нас із Одаркою.
— А що вже горді Хома Хомович,— не відала стриму Дармограїха.— 3 іншого можна було б і вірьовки вити, а на Хомі Хомовичу не поїздиш, як і на їжаку.
І пошепки наказувала:
— Підтакуй!
— А так, так,— підтакував я.— Ми з Одаркою одного тіста книші.
— Чи в Яблунівці є рівня моєму Хомі Хомовичу? Якби моя воля, то поставила б його посеред села живим пам’ятником, аби всі дивились, бо я не скупа, не жалко.
— А так, так,-— підтакував я.— Стояв би, авжеж, бо я такий плохий, хоч у вухо бгай!..
Отже, водила мене Дармограїха по весіллях — тут вона ліктем підштовхувала, аби не сидів бевзь бевзем, а бажав молодому подружжю щастя і діток копу. На родинах чужих Дармограїха давала волю своєму язику і зичила, щоб новонароджене вдалось не в батька-матір, а в мене, Хому. На поминках тихцем під’юджувала, щоб я сказав розчулене слово за небіжчика, бо, мовляв, кому тоді й говорити, як не мені. На проводах хлопців до армії Одарка теж умудрялася не мовчати — бажала новобранцям захищати рідну землю так, як захищав її я, Хома. Коли справлялись новосілля, вхідчини до нової хати — ми там теж були з Одаркою ябо я говорив, а вона мовчала, або навпаки — я мовчав, а вона говорила.
А то якось збори проводились у клубі, й ми з Одаркою подались. Голова колгоспу Михайло Григорович Дим зачитав тих, кого треба обрати до президії, а потім і питає:
Товариші, в кого будуть які доповнення?
В мене будуть доповнення,— вихопилась Дармограїха, Моя Марко з конопель.
Слухаємо нас,— мовив Дим не без здивування.