— А що, га?—Якби могла, то б очима лизнула, так проймала поглядом.— Він іще люльку смалить, то, може, й ти хочеш люльку?
— Щоб бути схожим на Пиндюрку, треба в своїх руках тримати маслобойню.
— Бач, невдоволений! Як же тебе тоді одягнути? На кого ти хочеш бути схожим?
— Та на кого ж, на себе...
— Е-е, не кажи, Одарка добре бачить, що тобі щось не до шмиги, інакше б не надувся, як сич на дощ. Може, тебе зодягнути так, як ходить начальник районного цегельного заводу?
— Навіщо? Аби сусіди внадились до мене випрошувати цеглу, якої в мене нема?
— Чи, може, справити тобі такі валянки, шапку та кожух, які носить голова нашого сільпо взимку? Правду кажи, бо наче ж твій язик —— не двулична китайка. Е, Хомо, щастя тобі саме в руки суне, маєш дорожити, не можна на словах милості просити, а за халявою ножа носити.
Прикинувшись неклепаним дурнем, якому аж очі рогом лізуть, я й кажу:
— Торік, як до області їздив, то бачив коло оперного театру славний кожушок, поли розцяцьковані, знизу хутром обібраний...
Одарка, зацікавившись розповіддю, почала крутитись по хаті, мов бабське веретено, уважно слухає, аж вуха пожовкли.
— І не чоботи носив той кожушок, і не валянки, а якусь нетутешню звірину, догори хутром патлатим та звірина вивернута, видать, тепла, як перина.
Одарка держить язик на зашморзі, губи її ще не обернулись на халяви, стріляє в мене поглядами, наче лобуряка з рогатки.
— А в ті чоботи взулося галіфе, та таке вже широке, що половина Яблунівки нашої вмістилася б із обійстями, худобою та собаками і балакучими бабами коло воріт.
Мовчить Дармограїха, як сорока в гостях, а я свого рота зумисне не хочу загороджувати, бо мій рот — не город.
— А той кожушок нацупив таку шапку велику пухнасту, що можна було б копицю сіна накрити або ж на церкву замість дзвіниці приспособити.
Мовчала Одарка, та язик у жінки завжди сильніший за жінку, в язика щодня свято з ранку до вечора,— ось Дармограїха, як говориться, і випустила рака з рота, запитала:
— Хто ж то такий, Хомо?
— І я питав у людей, хто ж то такий.
— І що ж їхні губи тобі сказали?
— Начебто начальник обласної контори "Вторсировина" так нарядився.
— Правду кажеш чи вариш юшку без петрушки?
— Чому ж неправду, коли я не дурний млин, щоб без вітру молоти.
— Начальник контори? Аж обласної?
— Ага.
Одарка, якій завжди під язиком горошина муляє, замовкла. Обличчя її стало грозовою хмарою, з якої ось-ось мав ударити грім. Ну, думаю, не доведеться мені сьогодні вечеряти, ну, думаю, качалка побайдикує по моїх крижах, ото, думаю, губа її зараз як на коловороті погуляє.
— То, значить,— обізвалась її терниця,— хочеш бути схожий на начальника контори?
— Стривай, Одарко,— спробував виправдатись.
— Ти стривай, Хомо! — торохнула її терниця.— Я ж тебе хотіла зодягнути, як зодягаються порядні і шановані люди. А ти хочеш вирядитись начальником контори? А ти хочеш обернути мою хату на хлів, де ганчір’я та всілякий мотлох приймають? Оце заслужила за своє добро!..
І почала вона балакати-голосити сім мішків гречаного Гаврила і вигравала на словах, як на цимбалах. Сам собі подумки дорікаю: краще мовчати, як отой віл, у якого таки більший язик, ніж у мене. Сльози в Одарки бігли в три ручаї, ледь ублагав її вгамуватись, ледь переконав, що тільки добра їй зичу. Повірила чи не повірила, а хвищі отієї не стало — й знову на небі Одарчиного обличчя зійшло— засміялося сонечко привітної усмішки.
Ну, думаю, жартуй, глечичок, поки не луснув!
XV. НЕ СИТО З СОБАЧОГО ХВОСТА
Попервах, як я став позиченим, Одарка дуже дбала, щоб усі все знали про наше життя. Ото не встигну я ще на мій ногу метати, як вона стоїть біля воріт і розказує сусідці, що звівся я сьогодні таки не з правої. Ще тільки збираюся чхнути, наміряюсь кашлянути, як Дармограїха, мов сорока па хвості, понесла новину за поріг. Ще я тільки клепки ладнаю та про обручі думаю, а вже вся Яблунівка і говорить, яку то я славну дубову діжечку під огірки чи капусту збив-збондарив. Ще тільки гадкую, як би то пастку поставити на куницю, що побіля хлівця шастає та курок полохає, а яблунівські молодиці поміж собою язиками чешуть, який комір матиме собі Дармограїха на пальто.
Хвалилася вівця, що в неї хвіст як у жеребця, та ніхто тому не вірив! А чому ж тоді Одарці варто похвалитись— як їй усі наперед вірять?
Сам подумай, Хомо,— щебетала Одарка,— чим би мала хвалитися? Базарами та ярмарками, купівлею-перепродажею
Авжеж, ні, про такі речі треба мовчати. А твоїми
золотими руками гріх не похвалитись. Або твоїм кравецтвом, швацтвом, чоботарством! Хай усі знають, який ти столяр і тесля, бондар і гончар.
— Одарко, гончарем ніколи не був, це ремесло мені
чуже.
— Хіба не зміг би, якби довелося, зладнати й випалити макітру чи горня, ринку чи друшляк?
— Якби довелося,— кажу,— то, либонь, зумів би, мої руки спритні.
— Ото хіба я не говорю,— зраділа Дармограїха,— що ти й гончар, якому рівних нема?
— Діло саме за себе повинно сказати.
— Діло, може, й скаже, а чи люди захочуть послухати те діло? А коли скажеш — почують, хоч і не бажають слухати. Власна хвальба, Хомо, не платить.
— Хвальба, Одарко, сорочки не дасть.
— Неправда, Хомо, і хвальба дасть сорочку, коли ти хват на всі заставки, коли ти й під церкву підкопаєшся, а таки влізеш.
— Добре тому, хто з піску мотузки суче.
— Мудро кажеш, Хомо, що добре бути до всякої масті козирем.
От, здавалося, така вже хитра в своїх спекуляціях Одарка — там вона хоче і впасти й не забитись, там вона не
встромить пальців між двері, бо прищикнуть. Так чому ж зі мною втрачає розсудливість, теревені править по Яблу— нівці, по ближчих і дальших селах? Я зроблю на копійку, а вона видасть за карбованця, я зловлю муху, а вона каже, що слона! Так і хочеться такого язикатого язика пустити на підошви — зносу б їм не було!
— Хомо,— гомонить подеколи Одарка,— таку жінку, як я, пусти в рай, то я з собою і корову поведу.
— Та нащо тобі корова в раю, коли там течуть молочні ріки в кисільних берегах?
— А тебе напувати свіженьким молочком.
— Але ж у раю добре постачання...
— Думаєш, у раю не буває перебоїв із постачанням? А ми від своєї корови завжди молочко матимем, як у кисільних берегах поменшає чи скисне! Е-е, Хомо, розумна жона — як два міхи пшона!