не
Ні з того ні з сього його раптом охоплює незрозуміла радість. Дівчина вмикає світло і, відвернувши обличчя, зачиняє вікно; може, вона теж плаче. Такої чистої радості я ще не знав, думає він, дивлячись, як вона йде до шафи. Я завжди відчував лише потяг, потяг до незвіданого жіночого тіла і жіночої душі, але тепер мені нічого не треба... Дивно, що я мав дійти до цього аж тут, у львівському борделі, в останній вечір мого життя, на порозі останньої ночі мого земного життя, під яким завтра вранці в Стрию буде підведено криваву риску.
— Полеж,— пропонує Оліна, показуючи на маленьку канапу. Андреас бачить, що вона ввімкнула електричний кип'ятильник, діставши його з таємничої шафи.
— Я зварю каву,— каже вона,— і тим часом розповідатиму тобі...
Андреас лягає, вона сідає поряд. Вони курять, попільничку вона примостила на низенькому столику, щоб обом було зручно діставати до неї. Йому досить тільки простягти руку.
— Не буду тобі пояснювати,— тихо починає вона,— що ти не повинен нікому про це казати. Навіть якщо ти... ну, якщо ти й не помреш, ні в якому випадку ти не повинен розголошувати цієї таємниці. Я в тобі впевнена. Я повинна була заприсягтися перед господом богом і всіма святими, заприсягти ся перед своєю польською вітчизною, що нікому нічого не розповім, але коли я скажу тобі, це однаково, що сказати самій собі. Я не можу нічого від тебе приховувати, як неможливо будь-що приховати від себе самої.
Вона встала і дуже повільно й зосереджено почала лити окріп у маленький кавник. Час від часу вона переставала лити й усміхалась йому: і він побачив, що вона теж плакала. Потім вона наливає каву в горнятка, що стоять на столику поряд з попільничкою.
— Так ось, у тридцять дев'ятому році почалася війна. Мої батьки загинули у Варшаві під руїнами нашого великого будинку, а я залишилась сама у своєму консерваторському саду, де колись фліртувала з кавалерами. Директора консерваторії забрали в концтабір, бо він був євреєм. А я, я просто більше не мала бажання вчитися музики. Німці з усіх нас поглумилися, з усіх, з усіх нас.
Вона п'є каву, він теж робить ковточок. Вона знову посміхається до нього.
— Дивно все-таки, що ти німець, а я не відчуваю до тебе ніякої ненависті.
Вона знов замовкає, усміхаючись, а він думає, як напрочуд швидко йому вдалося схилити її на свій бік. Коли вона йшла до о^ортепіано, їй хотілося мене звабити, і коли вона тільки починала грати "Я танцюю з тобою на небі, на сьомому небі кохання", все ще було таким непевним. А потім, граючи на фортепіано, вона заплакала...
— Вся Польща,— провадить вона далі,— охоплена рухом Опору. Ви про це навіть не підозрюєте. Ніхто не уявляє собі розмаху цього руху. Серед поляків немає непатріотів. Коли хтось із вас продає свого пістолета десь у Варшаві або в Кракові, він мав би знати, що тим самим продає стільки життів своїх співвітчизників, скільки куль у пістолеті. І якщо хтось із ваших чинів,— провадить вона з запалом,— ваш генерал або якийсь там старший єфрейтор спить із полькою і скаже їй лише, що десь під Києвом, під Любковицями або ще десь їхня частина не отримала продовольства, або що вони відступили всього на три кілометри, він навіть гадки не має, що все це береться на замітку і що серце польки, яка віддалась із такою, здавалося б, легкістю, радіє з отриманої ін4юрмації, а не тому, що вона одержала ті двадцять чи двісті п'ятдесят злотих... Серед вас так легко бути шпигункою, що мені це аж сприкрилося. Досить лише хапати на льоту. Я цього не розумію. — Вона хитає головою і дивиться на нього мало не зневажливо. — Я цього не розумію. Ви, німці, най балакучі ший народ у світі, до того ж іще й страшенно сентиментальний. У якій ти армії?
Він називає номер.
— Ні,— каже вона,— він з іншої армії. Я кажу про генерала, який часом буває тут у мене. Він базікає, як сентиментальний гімназист, який трохи хильнув зайвого. "Мої хлоп'ята,— скиглить він,— мої бідні хлоп'ята!" А трохи пізніше патякає про священність таємниць, про страшенну важливість дотримання таємниці. Скільки на його сумлінні тих його "бідних хлоп'ят"... він багато про що пробалакався. І тоді... тоді,— затинаючись, каже вона,— тоді я ставала холодною як лід...
— Але декого з них ти все-таки любила? — питає Андреас і думає: дивно, але мені боляче від думки, що вона могла декого з них любити.
— Так,— каже вона,— декого з них я справді любила, але дуже небагатьох.— Вона підіймає на нього очі, і він знову бачить у них сльози.
Він бере її за руку, підводить з канапи і вільною рукою наливає каву...
— Декого з солдатів,— каже вона тихо,— любила. Декого з простих солдатів я любила... І мені було геть байдуже, що вони німці, хоча всіх німців я мала б, власне, ненавидіти. Знаєш, коли я дарувала їм свою любов, то почувала себе зовсім виключеною з цієї жахливої гри, в якій ми всі беремо участь, а я, може, навіть більше від інших. Гра полягає в тому, щоб посилати на смерть людей, яких ти зовсім не знаєш. Уяви собі,— шепоче вона,— що хто-небудь — якийсь старший єфрейтор чи генерал — вибовкує мені тут щось, а я передаю цю іно^ормацію далі — весь механізм приходить у рух, і через те, що я переказала по ланцюгу почуте мною тут, десь гинуть люди, розумієш? — Вона дивиться на нього безтямним поглядом.— Ти розумієш? Або ось, наприклад, ти, ти кажеш комусь на вокзалі: "їдь, друже, поїздом, краще їдь цим, а не тим",— і саме на цей поїзд нападають, і твій друг гине, бо ти сказав йому: "їдь цим поїздом..." Тому так добре було просто дарувати свою любов, просто віддаватися їм, нічого не робити, тільки віддаватися... Я нічого в них не випитувала для нашої мозаїки і нічого їм не казала, я їх просто любила. І жахливо, що потім вони завжди бували такі сумні...
— Мозаїка? — хрипко питає Андреас.— Що це таке?
— Вся система шпіонажу — це мозаїка. Усе зводиться докупи, занотовується, кожен, навіть невеличкий клаптик інформації, який ми здобуваємо, використовується. Так створюється цілісна картина... це дуже копітка робота... і з великої кількості таких мозаїк створюється цілісна картина... вашого життя... вашої війни... вашої армії. Знаєш,— каже вона, дивлячись на нього з глибокою серйозністю,— це жахливо і зовсім безглуздо. Завжди вбивають тільки невинних. Завжди. І навіть ми вбиваємо тільки невинних. Я завжди це відчувала...— вона відводить від нього погляд,— ти знаєш, це все-таки страшно, що я аж тоді по-справжньому це усвідомила, коли увійшла до цієї кімнати й побачила тебе. Твою спину, твою потилицю в золотому сонячному промінні.— Вона показала на вікно, біля якого стояли обидва крісла.— Я знаю, що мені сказала стара, коли посилала сюди: "В барі на тебе чекає один. Думаю, що багато з нього не витягнеш, але він принаймні добре платить". Коли вона це сказала, я собі подумала: "Ну, хоч щось я з нього все-таки витягну. А якщо це такий, якого я зможу полюбити, то він не стане моєю жертвою". Бо завжди існують тільки жертви і кати. А коли я побачила, як ти стоїш біля вікна, твою спину, твою потилицю, всю твою юну постать, зсутулену, наче ти прожив уже тисячу років, аж тоді я усвідомила, що ми теж убиваємо тільки невинних... тільки невинних...