Андреас нахиляється вперед, щоб подивитися на слабо освітлений цио^герблат годинника, й бачить, що вже шоста година, рівно шоста. Темний жах пронизує його, і він думає: "Боже, боже, на що я змарнував свій час, я нічого не встиг зробити, я за все життя нічого не зробив, я ж повинен був молитися, молитися за всіх; Пауль десь удома в цю мить підіймається східцями до вівтаря й починає проказувати молитву: "Те Оепгп"...
Андреасові губи теж уже готуються вимовити "Те Оеит", але в цю МИТЬ якась гігантська невидима рука накриває автомобіль, який повільно повзе під гору, Андреас відчуває якийсь моторошний беззвучний подмух, і в цій тиші звучить сухуватий голос Віллі, який питає водія:
— Куди ж це тебе несе, колего?
— У Стрий,— відповідає безтілесний голос.
І тут два невидимі ножі з несамовитим, шаленим скреготом розпанахують автомобіль: один врізається в металеве тіло машини спереду, а другий — ззаду, автомобіль стає дибки, крутиться, люди, що їхали в ньому, зарепетували...
Потім знову настає тиша, яку порушує лише діловите потріскування язиків полум'я, що пожирають автомобіль.
Господи, невже вони всі загинули, думає Андреас, а мої ноги... мої руки... чи від мене лишилася тільки голова?.. А де ж усі?.. Я лежу на безлюдній дорозі, а на груди мені тисне
неймовірний тягар, так наче весь світ упав на мене, і я не можу видобути з себе навіть слова для молитви...
Невже я плачу? — раптом думає він, відчуваючи, як по щоках стікає якась волога. Ні, то щось капає згори. І в передранішній імлі, коли ще не золотиться жоден сонячний промінчик, він раптом розгледів, що то Олінина рука звисає з понівеченого заліза над його головою, а з руки на обличчя йому капає її кров. І тоді він справді заплакав, але вже не дізнався про це...