— СС,— каже Віллі.— Наших розбили під Черкасами. Там знову "котел" чи ще щось таке. А ці — спеціалісти по "котлах".
— Ну, ці вже впораються,— каже якийсь голос.
Віллі, який знову сидить поруч з Андреасом, повідомляє, що вже друга година ночі.
— Під три чорти! Ми ще запізнимося на поїзд у Львові, якщо зараз же не рушимо. Лишилося ще дві години. Доведеться їхати в неділю рано...
— Зараз рушимо, не хвилюйся,— каже Блондин, який знову опинився біля вікна.
— Цілком можливо,— погоджується Віллі.— Але в нас тоді не залишиться часу на Львів. Півгодини на Львів — це ніщо. Львів! — він сміється.
— Я? — раптом голосно питає Блондин.
— Так, ти! — кричить знадвору якийсь голос.— Збирайся і заступай на пост!
Щось невдоволено бурмочучи, Блондин повертається до них, а якийсь тип у сталевій касці, стоячи на приступці, заглядає через вікно до вагона. Коли Блондин запалює сірник, щоб знайти свою портупею й каску, вони бачать масивну важку голову, темні очі й лоб служаки.
— Є тут унтер-офіцери? — кричить голос з-під сталевої каски. Це голос, який тільки й уміє, що кричати. Ніхто не озивається.— Чи є тут унтер-офіцери? — Знову ніхто не озивається.
Віллі змовницьки стусає Андреаса ліктем.
— Не змушуйте мене самого шукати, як знайду когось з унтер-офіцерів, їм же гірше буде.
Ще якусь мить не озивається ніхто, хоча Андреас бачив, що від унтер-офіцерів тут аж кишить. Раптом хтось поруч з Андреасом вигукує:
— Тут!
— Ви що там, спали? — кричить голос з-під сталевої каски.
— Я воль,— відповідає голос, і Андреас упізнає зараз того, з нашивкою за Крим.
Дехто сміється.
— Прізвище? — кричить голос з-під сталевої каски.
— Фельдфебель Шнайдер.
— Призначаю вас старшим по вагону на той час, поки ми тут стоятимемо. Ясно?
— Так точно!
— Гаразд, а цей тут...— він показує на Блондина.— Прізвище?
— Єфрейтор Зібенталь.
— Значить, єфрейтор Зібенталь стоятиме на варті перед вагоном до четвертої години. Якщо до того часу ми не рушимо, ви, старший, заміните його кимось. Крім того, поставте пост по той бік вагона і в разі потреби знайдете йому заміну. Небезпечно! Можуть напасти партизани.
— Так точно!
Тип у сталевій касці зникає, бурмочучи під ніс: "Фельдфебель Шнайдер..."
Андреас тремтить. Аби тільки не на пост, думає він. Я сиджу зовсім недалеко від фельдфебеля, він просто схопить мене за рукав і запхає на пост.
Фельдфебель Шнайдер засвічує кишенькового ліхтарика, освітивши перед собою коридор. Пройшовся по комірцях тих, що лежали, удаючи ніби сплять, а тоді підняв котрогось за комір і, сміючись, сказав:
— Іди, стань зі своєю пукавкою. Нічого не вдієш. Солдат, що його підняли, лаючись, збирається.
Аби вони тільки не докопались, що в мене немає автомата, взагалі ніякої зброї, що мій автомат стоїть у Пауля в гардеробі під дощовиком. Взагалі, що Пауль робитиме з автоматом? Капелан з автоматом — непогана пожива для гестапо. Сам він не зможе про це заявити, бо тоді йому б довелося назвати моє прізвище, і Пауль боятиметься, що вони тоді напевно сповістять у мою частину. Це жахливо, що я залишив Паулю ще й свій автомат...
— Слухай, це триватиме тільки доти, доки ми не поїдемо далі,— каже фельдфебель до солдата, який, лаючись, навпомацки шукає двері й відчиняє їх. Дивно, що поїзд не йде далі; минає чверть години, а вони, стривожені, не можуть заснути. Може, й справді десь поблизу партизани. Напад на поїзд — це найстрашніше, що може бути. Наступної ночі теж, мабуть, слід чекати чогось подібного. Дивно... дивно. Може, подібне станеться й там, між Львовом і... ні, тільки не Коломиєю. Ще двадцять чотири години, двадцять чотири або, щонайбільше, двадцять шість годин. Зараз уже субота, вже справді субота. Я був страшенно легковажним... я знав усе від середи... і нічого не зробив, я знав про це зовсім певно і молився навряд чи більше, ніж звичайно. Я грав у карти, пив шнапс, їв усмак, спав. Я надто багато спав, а час мчав, час завжди мчить, і тепер мені залишилися останні двадцять чотири години. І нічого я не зробив. Коли знаєш, що маєш умерти, треба все владнати, розкаятись і молитися, багато молитися, а я молився навряд чи більше, ніж звичайно. І це при тім, що знаю все напевно. Я знаю це точно. Субота рано. Неділя рано. Буквально ще один день. Я повинен молитися, молитися...
— Дай-но мені ще ковточок. Холод собачий,— Блондин просовує голову у вікно вагона, його дегенеративний, як у хорта, череп під сталевою каскою здається просто потворним.
Віллі підніс йому до рота пляшку і довго тримає її так. Потім простягає пляшку й Андреасові.
— Не хочу,— каже Андреас.
— Ще один ешелон,— знову чути голос Блондина. Всі кидаються до вікна. Минає півгодини, потім проходить ще один поїзд, знову військовий ешелон, і знову пісні, знову серед темної сумної польської ночі "Стрілець"... "Стрілець" і "Марія на лужку"... і знову "Стрілець". І так весь час, поки не пройде поїзд... з усім своїм господарством, з польовою кухнею і солдатськими теплушками, з отим "Стрільцем", та ще з "Сьогодні нам належить Німеччина, а завтра — цілий світ... цілий світ... цілий світ..."
— Знову СС,— каже Віллі.— І все під Черкаси. Там, здається, все це теж скінчиться крахом.
Він каже це тихо, бо біля нього хтось запекло й оптимістично твердить, що ці вже таки дадуть собі раду.
Пісні лунають уже десь далеко в нічній тиші. Вони линуть з вітром у напрямку Львова, як ледь чутний, приглушений плач, а потім лишається тільки темна і смутна польська ніч...
— Небагато їх вернеться з цих ешелонів, хоч би з сімнадцятеро вернулося,— бурмоче Віллі. Він знову пропонує Анд-реасові пляшку, але той знову відмовляється.
Нарешті настав час, думає він, коли я помолюся. Передостанню ніч свого життя я не хочу проспати чи продрімати, не хочу ні осквернити шнапсом, ні згаяти. Я повинен зараз молитися і, головне, каятись. Надто багато в чому треба каятися, навіть у такому нещасливому житті, як моє, доведеться довго каятись. Тоді у Франції, того спекотного дня, я вихлебтав цілу пляшку шері-бренді, як тварюка, і впав, як тварюка, на землю й трохи був не вмер. Цілу пляшку шері-бренді при тридцяти п'яти градусах у тіні, на голій вулиці у французькій глушині. Тільки тому, що пропадав від спраги й нічого було напитися. Мені було так погано, вісім днів після того голова боліла. А ще я сікався до Пауля, завжди обзивав його "попом" і завжди лаяв попів. Це жахливо — перед смертю думати, що ти когось кривдив. І вчителів у школі, які змушували нас зубрити, обзивав, і на погрудді Ціцерона написав "лайно", зробив це з дурної голови, був тоді іще хлопчиськом, але вже розумів, що це погано, що по-дурному, проте зробив це, бо знав, що всі сміятимуться, бо хотів, щоб інші вважали мене дотепним. Із марнославства. Не тому, що справді вважав Ціцерона лайном; якби я справді так вважав, мені можна було б іще пробачити, а то ж просто задля жарту. А задля жарту нічого не можна робити. І з лейтенанта Шрекмюллера насміхався, з цього сумного, блідого хлопчиська, для якого й погони лейтенанта були надто важкі, просто важезні, а по ньому ж було ясно видно, що це кандидат у смертники. З нього я теж насміхався, бо мені хотілось, аби мене вважали дотепним, таким собі бувалим дотепним вояком. Це, напевно, було найгіршим, і я не знаю, чи господь зможе мене простити. Я насміхався з нього, з його гітлерюгендівського вигляду, а він був уже приреченим на смерть; я прочитав це на його обличчі, і він загинув; під час першого ж наступу в Карпатах у нього влучило, і тіло покотилося урвищем униз, відразу страшно якось покотилося вниз і, перекидаючись, вгорталось у болото, це було жахливо, хоч труп справді майже кумедно перекидався, дедалі швидше і швидше, дедалі швидше, аж поки опинився на дні ущелини...