— Причому при роботі на комп'ютерах шпаргалки, списування виключені абсолютно. Підглядати у чужий дисплей немає жодного сенсу. У кожного ж своє завдання, — сказав Володя Тарасуло.
— Катастрофа! — жахнувся Агашкін.
Усі засміялися.
— До речі, — мовив Володя Тарасуло, — ми зараз теж працюємо над системою, що сприймає звукові сигнали.
— Ще трошки — і фантастика стане дійсністю. Буде створено штучний розум! — вигукнув Агашкін. — Штучний Жора, штучний Лесик, штучний Володя Тарасуло.
Але тепер ніхто навіть не усміхнувся.
— Ех, — зітхнув Лесик, — невже колись справді машина замінить людину? Щось не дуже хочеться.
— Не хвилюйся. Не замінить, — поблажливо сказав Жора. — Людина — це організм (раз!), спадковість (два!) і біографія (три!). А робот — це поки що тільки розумний механізм. Отже…
— Хто це сказав? — звів на нього очі Лесик.
— Мій тато, — опустив погляд Жора.
Того ж дня збентежений Жора, червоніючи, сидів на дубі Д'Артаньяна і тримав у руці пляшку пепсі-коли, не наважуючись пити. А Вася Агашкін вигукував знизу:
— Слава Жорі Комп'ютеру! Слава! Слава! Чилдрени, славте всі великого винахідника Жору! Хай живе наш видатний юний технік Жора, майбутній творець штучного розуму! Та пий уже! Скільки можна! Мусолиш у руці ту пляшку вже півгодини…
Але відчувалось, що все те говорилося не дуже щиро, що він, Агашкін, великодушно поступається сьогодні місцем на дубі Д'Артаньяна Жорі, але по справедливості місце належить, певна річ, йому, Агашкіну.
І коли Жора, сидячи на дубі, раптом сунув руку в кишеню, витяг акуратно складений учетверо аркуш паперу (графік), зазирнув у нього і сказав винувато: "Вибачте, але мені треба вже бігти на підводне плавання" — Агашкін був задоволений, що Жорине вшанування було таке коротке.
Любив Агашкін розказувати про різні унікуми, як він їх називав, що зустрічаються дуже рідко й чого ні в кого нема.
— От у мого родича, троюрідного дядька моєї мами, професора, члена-кореспондента, доктора медичних наук, така колекція картин, ікон — захитаєшся. Всі — оригінали. Унікуми. Дев'ятнадцяте століття, вісімнадцяте… Не квартира — музей. Ну, звісно, на сигналізації. По-моєму, таких речей нема навіть в Ермітажі…
І в усьому тому головне було, що унікуми належали не комусь, а його, Агашкіна, родичеві — отже, майже йому самому, Агашкіну.
Як хотілося Лесикові хоч чим-небудь втерти носа тому Агашкіну! Як хотілося!
І одного разу тато сказав йому:
— Я дістав для дідуся фарби, вони йому дуже потрібні, але в мене сьогодні худрада на комбінаті. Занесеш?.. Дід у лаврі, у церкві Різдва Богородиці. Знайдеш?
— Знайду. Занесу! Про що мова? Давай!
Лавра від них недалеко, Лесик часто бував там, дивився, як дід реставрує.
Дід зустрів його радісно й гучноголосо:
— Приніс?! Ну, безумство! Цінний чоловік! Давай!.. Татові привіт сердечний і подяка від душі. Вибачай, треба працювати, поки освітлення не помінялося. Поспішаю, — і дід подерся на риштовання.
Лесик провів його поглядом і рушив до виходу.
І тут при виході побачив на долівці кілька шматків тиньку, прихилених до стіни. На них були якісь бліді кольорові смуги — жовті, рожеві, голубі.
"Мабуть, частина фрески — настінного живопису", — подумав Лесик.
Коли він іще заходив у храм, то звернув увагу на темну бронзову дошку на стіні праворуч із викарбуваними словами: "Церква Різдва Богородиці (1696 рік). Охороняється державою".
1696 рік. Сімнадцяте сторіччя.
"Унікум", — наче хто сторонній проказав це слово.
В уяві виник Агашкін.
Лесикові перехопило подих. Він озирнувся.
Ніде нікого.
Лесик рвучко нахилився, схопив найменший уламок фрески, сунув під сорочку й чкурнув геть.
Йому здавалося, що всі зустрічні підозріливо дивляться на нього. І та бабуся з кошиком, яка, мабуть, живе на території лаври. І той солдат із дівчиною, що йшли, жваво розмовляючи, і раптом замовкли, побачивши його. І іноземні туристи, котрі галасливою юрбою висипали з червоного автобуса…
Уламок штукатурки неприємно холодив груди.
"Я тільки покажу… Тільки покажу й одразу віднесу назад. Тільки покажу".
Дома Лесик поклав "унікум" у портфель, попередньо загорнувши його в газету, і весь вечір почувався державним злочинцем. Там же на дошці написано: "Охороняється державою", а він…
Коли пізно увечері задзвонив телефон і тато взяв трубку й мовив: "А-а, батя… Здрастуй… та нема за що…" — Лесик завмер.
Але тато, трохи поговоривши з дідом, поклав трубку і нічого не сказав. Видно, дід чи не помітив, чи… хто його зна.
Який довгий був той вечір!.. Жори не було. Жора з батьками на три дні поїхав до Запоріжжя на ювілей бабусі — шістдесятиріччя.
Другого дня під час першої ж перерви Лесик поманив пальцем Агашкіна і, коли той підійшов, прошепотів:
— Тс!.. Я тобі зараз щось покажу, тільки ти… дивись… обережно… — Лесик справді хвилювався, і те хвилювання передалося Агашкіну.
— Що таке?
Лесик дістав "унікум" із портфеля і розгорнув газету:
— Фреска. З храму Різдва Богородиці. Мій дід реставрує. Сімнадцяте сторіччя. Охороняється державою.
Агашкін розтулив рота:
— Ну-у?!
"Втер-таки носа!" — радісно подумав Лесик. Але радість його була недовгою.
— Ану дай! — Агашкін вихопив уламок фрески з Лесикових рук. — Ух ти! Справді! Унікум!.. Та почекай. Що я — з'їм?.. Дай роздивитися.
Підійшов Ясик Гриценко:
— А що це у вас?
— Унікум! Фреска. Сімнадцяте сторіччя. З храму Різдва Богородиці, — Агашкін говорив так, наче то був його "унікум" і Лесик до нього не має аніякісінького стосунку.
— Дай! — ображено мовив Лесик.
— Та почекай! Ти все одно в унікумах нічого не тямиш.
Лесикова парта стояла біля вікна. Вікно було відчинене.
— Дай! — повторив Лесик і хотів вирвати "унікум" із рук Агашкіна, але той не пускав:
— Та чого ти? Ну! От…
— Дай! — Лесик щосили рвонув, вирвав, але не втримав у руках, "унікум" описав дугу (параболу, як сказала б учителька фізики Фаїна Панасівна) і бебехнувся на залізний водостік по той бік вікна, посунувся-посунувся по ньому та й…
— Ой! — тільки й вихопилося в Лесика. Вони перехилилися, глянули вниз.
У дворі на асфальті сіріла пляма й валялися дрібні крихти штукатурки.
— Ох ти!.. — схопив себе рукою за рота Ясик Гриценко. — Сімнадцяте сторіччя…