— Не хвилюйтесь. Головне, що ви прийшли. При вас він мене вже не зачепить. Бачите? Сидить, не дзьобає. Це він тільки на прикутих такий хоробрий. А як бачить, що з'явилися вільні люди, то вже й замислився, чи не полетіти йому ліпше додому?
І справді, посидів іще трохи орел, покрутив головою, позираючи на нас, тоді крилами змахнув і полетів геть.
— О! А що я казав! — усміхнувся Прометей Гаврилович. — Тепер і про звільнення подумати можна. Дряпайтеся сюди. І оті каменюки, що в руках тримаєте, несіть.
Подряпалися ми до Прометея Гавриловича.
Узяв він у нас із рук каменюки і почав тими каменюками щосили по ланцюгах гатити. Іскри враз посипалися, ми аж очі замружили, щоб не засліпило.
А коли за мить глянули, бачимо — ланцюги вже розбиті, Прометей Гаврилович вільний, і в руках у нього горить смолоскип, від тих іскор запалений. І такі в нього очі щасливі — наче сонця сяють. Виструнчився він враз, ступив кілька кроків угору, простягнув руку зі смолоскипом, точнісінько як це роблять спортсмени, запалюючи олімпійський вогонь, і на горі спалахнуло полум'я — вогнище.
Дивимося, а навколо вогнища стоять усі педабоги на чолі із Зевсом Парамоновичем.
І всі всміхаються привітно й радісно.
І руки гріють біля вогню.
Глянув я, і раптом знову, як тоді на дереві, якимсь таким знайомим здався мені отой кавказький краєвид…
Придивляюся — точно! Це ж наша альпійська гірка, тільки велетенська, в натуральному масштабі. Знову!
І враз бачу — гігантський, на півнеба, черевик… Зі знайомим збитим носаком. Мій!.. Наступив на скелю. Скеля зривається, з гуркотом летить униз. І ми летимо всі, провалюємось у моторошну темну прірву.
На якусь мить втратив я свідомість. А коли отямився, дивлюсь — лежу на дні глибоченної ями. Поряд дві якихось мавпи. Зирк на свої руки, ноги, а вони теж волохаті, мавпячі…
Такий мене жах охопив, аж серце зупинилося.
— Ми більше не будемо! Не бу-у-удемо-о! Не бу-у-у… — волаю щосили. Та слів не чути — лише дикі мавпячі звуки: — У-у!.. У-у!.. У-у!..
Ну, все! Кінець!..
І тут у відповідь, як надія на порятунок, десь далеко-далеко пролунав шкільний дзвоник…
І маленький вогничок заблимав у темряві й почав наближатися…
Лесик був фантазер.