— Я вмію витягати шнурки з черевиків,— прошепотів Максик.
Тепер закричали обидва чоловіки разом. Напівсміючись і напівгніваючись. Обличчя в них були такі, наче з ними зараз станеться щось лихе.
— Це вже занадто! — прогарчав директор. Наїзник стиснув кулаки:
— Він вміє шнурки з черевиків витягати. Ми це вміли, ще бувши трирічними!
Директор сопів, як морж.
— Здуріти можна! — стогнав він.— Хлопець уміє витягати шнурки з черевиків! То він геній!
— Я вмію і шлейки розстібати,— прошепотів Максик із сльозами в голосі.
— Ну, годі! — гримнув директор.— Бо це вже верх зухвальства!
— І розв'язувати краватки я вмію,— тихо й жалібно вів далі Максик.
Тут наїзник кинувся до нього, схопив за комір і взявся щосили трясти.
Директор, стогнучи, підвівся.
— Дайте йому добряче по задньому місцю! — звелів він.— А тоді викиньте на вулицю.
— З великим задоволенням,— відповів наїзник і вправно поклав хлопця собі на коліна.— Шкода тільки, що немає при мені нового батога,— додав він і заходився бити хлопця.
— Пробі! — закричав Максик, і цей крик залунав аж під стелю.— Про-о-о-бі!
У цю мить з-за завіси вийшов на манеж професор Йокус фон Покус і спитав:
— Хто тут так жалісно репетує?
— Це я, любий Йокусе! — крикнув хлопець.— Прошу тебе, прошу, врятуй мене. Вони мене не впізнали!
Він вирвався з рук Галопінського, кинувся до професора і, задихаючись, знову крикнув:
— Вони мене не впізнали!
— Спокійно! — сказав професор. Він поглянув на хлопця і спитав: — Вони тебе не впізнали?
— Ні, любий Йокусе.
— А хто ти такий? — обережно спитав професор.— Я теж тебе, звичайно, не знаю.
Хлопцеві зробилося так зле, ніби земля розступалася в нього під ногами. Йому запаморочилося в голові, все закружляло перед очима.
— Йокус теж мене не впізнає,— прошепотів він.— Навіть Йокус не впізнає.
По щоках у нього котилися сльози. Довкола стало зовсім тихо. Навіть директор і наїзник замовкли.
— А звідки ми можемо один одного знати? — безпорадно спитав професор.
— Але ж я твій Максик! — заплакав малий. У розпачі він затулив обличчя руками.— Я ж Максик Піхель-штайнер!
— Ні! Ти брешеш! — почувся дзвінкий хлоп'ячий голос.— Максик Піхельштайнер — це я!
Великий хлопець опустив руки і розгублено втупився в нагрудну кишеню професора Йокуса. Звідти визирав Чоловічок, люто розмахуючи руками.
— Віднеси мене, будь ласка, подалі від нього! Я терпіти не можу брехунів!
— Любий Йокусе! — вигукнув великий хлопець.— Зостанься тут! Тут, біля мене! Адже в усьому світі я маю тільки тебе!
— Але ж, Максику,— сказав професор.— Чого ти так сильно плачеш? Я ж біля тебе і завжди буду біля тебе. Тобі щось лихе приснилося?
Максик розплющив очі. Ще на віях у нього бриніли сльози. Але він побачив над собою заклопотане професорове обличчя, відчув пахощі конвалій і зрозумів, що сидить у вазоні з квітами. На балконі їхнього номера в готелі. А те йому тільки наснилося, і знов усе було гаразд.
Розділ тринадцятий
ТО БУВ ТІЛЬКИ СОН. ВЕЧІРНЯ РОЗМОВА. ПРО ВИНАХІДНИКА. ЗАСТІБКИ "БЛИСКАВКА". ЩО ТАКЕ "БАГАТО"? МАКСИК ЗОВСІМ НЕ ВТОМИВСЯ. ЗАВЗЯТІ ХЛОПЦІ Й ВЕЛИКІ
ДРУЗІ.
— То справді був тільки сон? — Чоловічок полегшено відітхнув. Йому ніби камінь упав із серця.— Ой, любий Йокусе, яке щастя, що ти знову мене впізнаєш!
— Я тебе не впізнавав? Не кажи дурниць.
— Бо я був тоді великий,— пояснив Максик.— Такий, як інші хлопці мого віку. А водночас я був малий, як оце тепер, і сидів у тебе в нагрудній кишені!
— Максик і Макс водночас? Отакої! Хіба це можливо? Чоловічок засміявся. Правда, горло йому ще й досі
трохи стискало. Але він уже відчував: невдовзі йому знову буде добре.
— Візьми мене, будь ласка, в руку,— сказав він.— Тоді я краще відчуватиму, що ти мене борониш.
— А до того ж на балконі стає холодно,— додав Йокус і взяв його з вазона.— Тепер викупайся в мильниці й лягай у сірникову коробку. Та перш ніж заснути, розкажи мені, що тобі снилося.
— Усе розказати? Геть усе?
— Звичайно. З усіма подробицями. На сни часом теж треба зважати.— Раптом Йокус злякався.— Ти голодний? Чи, може, уві сні ти їв гарячі сосиски?
— Ні,— відповів Максик.— Уві сні я нічого не їв. Та я однаково не голодний.
При світлі нічної лампочки Максик розповідав свій сон. Довго, з усіма подробицями. Про добру пані Гольцер та як вона чхала. Про професора Ваксмута, справжнього чарівника, який спершу зробив Максика велетнем, а тоді перетворив у звичайного хлопця. Він розповів також і про сутичку з білявим лобурякою. І про тумби з дурними рекламами. І про цирк, про директора Браузепульвера і наїзника Алюрського. І нарешті про смертельний жах від того, що Йокус, який прийшов тоді в цирк, тримаючи в кишені Чоловічка, не впізнав його, справжнього Максика.
Йокус довгенько мовчав. Потім відкашлявся і сказав:
— Усе зрозуміло. Сон тебе виказав. Ти краще волів би бути звичайним хлопцем, ніж Чоловічком.
Максик сумно кивнув головою:
— Це правда. Тільки я нікому цього не казав. І тобі теж. Хоча кажу тобі геть усе.
— І раптом, коли ти став звичайний на зріст, тебе пойняв жах.
— Еге,— ледь чутно мовив Максик.— Якось ти казав, що треба кимось бути і щось уміти. А я нараз став ніким і ніби нічого не вмів. Коли я сказав директорові й Алюр-ському, що можу витягати шнурки з черевиків, вони аж лягали зі сміху.
— Бо ти був великий! Кожний хлопець може таке зробити. Тільки коли це робить Чоловічок, ніхто не бачить. Це можеш тільки ти й більше ніхто.
— Хіба це багато?
— Ні,— підтвердив Йокус.— Це небагато. Справді. Тільки це краще, ніж нічого не вміти. А хто на світі може багато зробити? Був такий випадок: один чоловік довгі роки сидів у в'язниці й винайшов застібку "блискавка". Тепер її можна побачити на кожній валізці і майже на кожній сукні. Чоловік винайшов "блискавку". Це — багато?
Максик уважно слухав.
— Або якийсь чоловік пробіг на десяту частку секунди швидше за всіх інших спринтерів на землі,— вів далі Йокус,— і глядачі на стадіоні захоплено кидають угору капелюхи. Але я капелюха не скину. Поставлено новий рекорд? Дуже приємно. Я теж радію і плещу в долоні. Та хіба це — багато?
— Може, й небагато,— озвався Чоловічок.— А що ж тоді більше? І що таке взагалі — багато?