БУВ ТІЛЬКИ СОН.
Тепер він був, нарешті, такий завеликий, як і слід бути хлопчині. Всі діти гадають, що це звичайна річ. А в нього було зовсім нове, дивне відчуття. І він став таким гордим, що ладен був спитати в кожного перехожого на вулиці: "Що ви про це скажете? Можна здуріти, еге ж?"
Звісно, він цього не казав. Адже люди могли здивуватися й відповісти: "З чого здуріти? Хлопців такого зросту — як піску на морському березі".
Але деякі перехожі дивувалися й тоді, як Максик до них і не заговорював. Бо він сяяв, наче виграв у лотерею. І до того ж поводивсь якось дивно: раптом здригався або навіть відскакував убік, немов боявся, що його розтопчуть ногами. Бо в ті хвилини він забував, що він уже зовсім не Чоловічок. Хоча тепер він бачив не підошви й підбори, як колись, а обличчя, і капелюхи, і шапки. Із звичками саме так і буває. їх позбутися важче, ніж хронічного нежитю.
Було і ще щось надзвичайне в його поведінці. Він раз у раз спинявся перед вітринами. Не заради гарних, цікавих речей за склом. А заради гарного, чудового, як він вважав, хлопчика, який відбивався у склі. Він ніяк не міг надивитися на себе. Раптом позад нього хтось голосно сказав:
— От же бовдур!
Хтось виявився хлопцем, заввишки з нього, з білявим, як солома, чубом і щербатим ротом.
— Це вже десята вітрина, де ти на себе витріщаєшся,— визначив хлопець.— Більшого дурня я за все своє життя не бачив. Наступного разу ти вже й цілуватимеш себе в скло. Або ще освідчишся собі в коханні!
Звісно, Максик образився. Але той хлопець не міг же знати, як воно все сталося. Тож він мирно сказав:
— Одчепись!
Але хлопець із солом'яним чубом і не подумав одчепитись, а глузував далі:
— А хода в тебе така, як у немовляти, що тільки вчиться ходити! Дай мені, бебі, рученьку, щоб ти не розчерепив собі голівки!
Максика це почало дратувати.
— Зараз ти відчуєш мою рученьку на своєму кирпатому носі! — крикнув він.
— Ой, як я боюся! — глузував той.— Ходити ще не навчився, а хоче зі мною битися! Ха-ха-ха!
Максикові це вже було занадто. Його гнів вилився, наче суп із каструлі. Він замахнувся, ударив, і білявий хлопець уже сидів на асфальті, підтримуючи лівою рукою щелепу. Враз Максик отямився.
— Мені шкода,— сказав він.— Це вперше в житті я когось ударив.
І пішов своєю дорогою.
Крім дзеркальних вітрин, Максика з кожною хвилиною більше цікавили тумби з рекламами. Хоч куди б він глянув, скрізь бачив себе. Тобто в рекламах ішлося не про звичайного хлопця, яким він був тепер, а про Чоловічка, учня фокусника, маленького помічника знаменитого професора Йокуса фон Покуса, вони разом виступали в цирку Штільке, викликаючи у глядачів буревій оплесків. Скрізь можна було побачити Максика Піхельштайнера, але підписи під його портретами були якісь дивні. Здавалося, що афішні тумби повиносили з божевілень.
На одній рекламі він стояв, спершись на сірникову коробку, завбільшки таку саму, як він, але коробка і Максик були принаймні два метри заввишки. Реклама сповіщала:
На іншій рекламі Максик тримав обіруч сріблясто-блискучу електробритву, набагато більшу за звичайну, а літери зухвало запевняли:
Максик подумав: "Яке зухвальство! Мені доведеться чекати принаймні ще чотири роки, поки в мене почне рости борода! Ото Йокус здивується, коли прочитає таку дурницю!"
Однак і інші реклами були не кращі. На третій, де він курив сигарету, стояло великими літерами:
Кумедні люди! Чого тільки вони не вигадують, щоб спродати свої вироби! Намагаються переконати перехожих, що Чоловічок поводиться як дорослий. А всі ж знають, що він іще хлоп'я.
Угорі ліворуч наклеєно ще одну рекламу з його зображенням! Він балансує із келихом у руках, звідки здіймаються перлисті бульбашки, а текст оповіщає:
• о
0 О
£)в0фА &С08С№СО8
"Яка дурниця! — подумав Максик.— Йокус часом слушно казав, що рекламні дядьки на все здатні! Невже люди, прочитавши ці реклами, справді помчать прожогом до крамниць, аби купити бритви, сигари й шампанське — все, що їм так настирливо пропонують?"
Хлопець хотів уже йти далі. Та нараз його погляд затримався на невеличкій, скромній афіші, яку він попервах і не завважив. На афіші не було кольорових малюнків. Не було й фото. Але її текст вжахнув хлопця:
-Л_:_____^
"Боже мій! — подумав Максик.— А раптом сьогодні середа, або субота, або неділя? Треба хутчій бігти на денну виставу! Адже Йокус не знає, де я!"
І він зірвався з місця й побіг щодуху.
У цирку, посередині манежу, сидів пан директор Браузе-веттер, у чорному циліндрі й білих рукавичках, та читав газету.
Коли Максик як буря увірвався туди, він здивовано глянув на нього і спитав:
— Що сталося?
— Даруйте, будь ласка,— крикнув хлопець, віддихуючись.— Я не знаю, чи сьогодні — середа?
Директор високо звів брови.
— Або субота? — сказав Максик.— Або неділя?
— Як ти поводишся? — спитав роздратований директор.— Вриваєшся до цирку й питаєш, чи сьогодні середа! Це межує з порушенням недоторканності житла!
І директор знову схилився над газетою.
— Але ж, пане директоре Браузеветтер...— Максика наче громом прибило. Чого директор такий непривітний до нього, до нового улюбленця публіки?
— Ти навіть не знаєш, як мене звати!
— Браузеветтер...
— Від дня народження мене звати Браузепульвер,— сердито пояснив директор.— Не Браузевассер і не Браузеветтер, а Браузепульвер. І не Юкпульвер, і не Шляфпуль-вер, а як?
— Браузепульвер,— тихо підказав Максик.
Краще б він під землю провалився! Аж тут вийшов з-за завіси наїзник Галопінський і спитав:
— Чого ви так гніваєтеся, пане Браузепульвер?
— Ви погляньте на цього хлопчиська,— сердито відповів директор.— Вбігає сюди, на манеж, питає мене, чи сьогодні середа, і називає мене Браузеветтером!
— Забирайся звідси! — прошипів наїзник.— Ану геть!
— Але ж, пане Галопінський...— почав був переляканий Максик.
— Ось бачите! — крикнув директор і сплеснув руками в білих рукавичках.
— Мене звати Алюрський, а не Галопінський! — крикнув розлючений наїзник.
— І сьогодні четвер, щоб ти знав, телепню,— пробуб-нів директор.— Іди додому і роби уроки.
— Але ж я артист,— боязко зауважив Максик.
— Ще цього бракувало! — вигукнув директор.— Що далі, то гірше. А що ж ти вмієш? Ну, наприклад!