ПОВІСТЬ ПРО ЧЕРВОНОГО ЗВІРЯ
1. ЯК ЧЕРВОНИЙ ЗВІР ЛЮДИНУ ВРЯТУВАВ
Темної осінньої ночі з глибокої печери, що чорніла на кам’янистому узгір’ї, вийшов Оа, як і щодня, на полювання. Довге, розпатлане волосся спадало на його обличчя, звіряча шкіра обмотувала стегна, а єдиною зброєю в сильній м’язуватій руці була палиця з загостреним камінцем на кінці.
Він лякливо прислухався до лісового гомону, вдивлявся в пітьму лісу й обережно почав сходити з узгір’я.
Чорний ліс не спав. Його незаймана ще людською рукою, заплутана довгими ліанами гущавина дихала вогкими болотяними пахощами; серед зелених гілок, між високих стовбурів, у кущах і траві ховались тварини — крилаті, бистроногі і плазуючі, що всі боялися один одного, один на одного полювали, і над якими панував єдиний закон — боротьба за існування.
Оа знав, що він є один з найслабіших, бо не мав він ані гострих зубів, ані пазурів, ані міцних рогів або швидких крил чи ніг для втечі від дужчого ворога. Тому обережно посувався він уперед, ховаючись серед гілля й листя, ввесь час готовий до оборони. Він кожну хвилину здригався, зупинявся й прислухався до найлегшого шурхотіння, і в його свідомості було одне почуття — жах. Але було ще щось таке, що примушувало його не зважати на небезпеку і все ж таки посуватися далі. Це був — голод, а в печерах на узгір’ї залишилися старі діди, жінки й діти, які вже кілька днів живляться самими коріннями й овочами. Але й коріння діставати нелегко, бо всі жінки й діти там, на узгір’ї, щодня збирають їх, і на всіх не вистачає. Вже доводиться сходити нижче в лісову гущавину, щоби добути кілька овочів або корінців, а там — небезпека на кожному кроці, з якою не можуть змагатися беззахисні жінки й діти.
Ніч все темнішала. Небо затягло чорними хмарами. Внизу, між товстих стовбурів, було тихо, але вітер усе швидше, полохливіше перебігав між верхніх гілок дерев. Ліс гомонів щось метушливо й таємно. Було темно й моторошно.
Але сьогодні він мусив принести м’ясо, вбити хоч якусь невеличку тварину...
І тому йшов він усе далі й далі.
Часом він зупинявся раптово, припадав до землі й лежав так нерухомо, щоби не бути поміченим якимсь великим та дужим звірем. Потім знову йшов, вдивлявся в смерк, але все не зустрічав бажаної дичини,
І ось раптом, пролізаючи серед високих деревоподібних папоротей, він відчув, що за ним слідкують... Полохливо обдивився навколо себе й побачив серед кущів кілька пар палаючих жовтих очей. Це була зграя вовків, чорних та кошлатих, поруч з якими теперішні сірі вовки здавалися б плохенькими цуценятами.
Оа здригнувся. Тепер вже не можна було ховатися. Вовки добре чують дух людини. Тепер єдиний рятунок — по гілках дерев, перестрибуючи з одного дерева на одне, тікати.
Все це миттю майнуло в його свідомості. За хвилину він був вже серед зеленого листя й хутко перебирався по гілках до узлісся. Внизу, серед кущів і трави, палаючі жовті очі невідступно посувалися за ним.
Ось уже недалеко й узлісся, а там, — печера, де можна добре сховатись від диких звірів... Ще кілька стрибків по гілках, потім треба перебігти невеличку галявину, — але вовки не відстають. Оа зупинився на останньому дереві; під ним зупинилися й жовті вогники; вовки тихенько гарчали й клацали зубами, — перебігти по землі — неможливо.
І в той мент налетів порив вітру, пригинаючи до землі кущі і зриваючи з дерев ліани. Гілка вирвалася з рук Оа, і він полетів додолу. Але недаремно він виріс у лісі, — хоч як це було високо, але не впав — ноги з розльоту стали на землю, і він щосили побіг.
Вовки в першу хвилину від несподіванки відхитнулися. Потім із диким гарчанням кинулися за ним.
До найближчого дерева ще було неблизько, а вовки вже тут, за плечима.
І вдруге вдарив порив вітру, диким ревом вибухнув грім і, прорізаючи темряву вогняною стрілою, ввесь ліс освітила блискавка.
Вже нічого не тямлячи, пробіг Оа ще кілька кроків і впав непритомним.
Високе дерево, до якого він біг, палало. Це блискавка вдарила в його верховину й запалила її. Вовки з жахом відхитнулись назад. Їхня здобич лежала на землі, але не можна було підступитися так близько до палаючого дерева. Вогонь — це невідома, страшна сила, проти якої жадна тварина не наважиться йти.
І, підібравши під себе хвости і все ще клацаючи зубами, вони відступили до лісу, і між кущів ще довго горіли їх жовті блискучі очі. А Оа розкрив очі й побачив, що вовки вже не женуться за ним. Лісова галявина була освітлена, наче сонцем — дерево ясно палало.
В першу хвилину звірячий жах перед невідомою силою опанував ним. Але він у той же час зрозумів, що в цій невідомій силі був його порятунок.
І він упав перед палаючим деревом на коліна й радісно вигукнув:
— О, великий Червоний Звіре! Ти з’явився сюди, щоби врятувати мене від ворогів!..
* * *
Гроза затихла, і грім тільки злегка перекочувався десь далеко, коли Оа підходив до своєї печери.
Він уже не ховався й не лякався нічого — йшов сміливо узліссям, і в його очах уже не світився жах. В руці тримав він велику суху гілку, по якій весело перестрибував і тріскотів Червоний Звір, освітлюючи йому шлях.
І звірі відступали з його шляху й тільки здалека слідкували за ним, стримуючи зловісне гарчання.
Оа підійшов до печери й гукнув :
— Виходьте всі сюди! Виходьте назустріч великому богові Червоному Звіреві, що дає нам захист і силу проти всіх тварин !
Старий дід, жінки й діти вибігли з печери. З інших печер теж почали збігатися здивовані люди. Всі вони були такі ж волосаті й напівголі, як і Оа, і всі з острахом дивилися на нього.
А він все ще міцно тримав у руці велику гіляку, по якій перебігав Червоний Звір.
— Не бійтеся, люди, — говорив Оа, — великий звір урятував мене від смерті. Ми повинні шанувати його, дати йому житло і їжу, і тоді він буде завжди піклуватися про нас.
І разом з усім племенем він одніс палаючу гілку до найбільшої печери, де її поклали на великому камені. Найстаріші діди принесли сухого хмизу й поклали на камінь, а діти й жінки прибрали все травою й квітами.
Весело спалахнув вогонь й почав стрибати по сухих гілках, а всі люди впали долу, славлячи його і благаючи в нього вічного захисту й порятунку.