— Ви бачите, бачите: Червоний Звір милостивий до нас! Йому сподобалась наша оселя і їжа, — дивіться, як весело стрибає він по хмизу, — говорили люди поміж себе.
Довго ще оточували вони свого нового бога, з острахом і надією дивилися на нього, і їм було тепло і приємно і досвітня прохолода не трусила їх.
Коли ж зійшло сонце, всі потроху розійшлися, залишивши у великій печері двох молоденьких хлопців, щоб підкладати ввесь час свіжу їжу великому Червоному Звіреві.
2. ЧЕРВОНИЙ ЗВІР ЗНИК
Кілька років минуло. Дикий праліс по-старому жив своїм диким життям. По-старому тяглася нескінчена запекла боротьба поміж слабими й сильними тваринами, де потроху сильні одужували, жили й розплоджувалися, а слабі гинули й вимирали. І знов і знов після пекучих сонячних літніх днів приходила зима, коли без кінця йшли дощі, затоплюючи низини й перетворюючи ріки в величезні озера, коли ранки були такі сірі й холодні, і звірі ховалися від холоду у своїх барлогах.
Не змінилося життя в лісі. Тільки там, на узгір’ї, де колись у печерах лякливо ховалися найслабіші тварини, люди тепер жили вже зовсім інакше. Вже не боялися люди ні холоду, ні диких звірів. Великий Червоний Звір охороняв їх від нападу ворогів, зогрівав їх у холодні зимові ранки й надавав їм більше бадьорості, свідомості своєї сили, сміливості для боротьби за існування.
Велика печера, де на камені жив Червоний Звір, тепер стала для людей святинею; щоранку приносили туди сухого паліччя й трави, і потім хто-небудь увесь час вартував біля вогню, не даючи йому згаснути.
І от одного ранку, як і завжди, всі дорослі чоловіки пішли на полювання, а діти з жінками збирали овочі й коріння. Була осінь — і треба, було зробити запаси їжі на зиму, коли не можна буде під нескінченими дощами виходити на роздобуток.
Цього дня в печері залишився хлопчик Лонг. Це був сміливий і дужий для свого віку підліток.
Підклавши на камінь хмизу й трави, він сів біля виходу з печери й почав ладнати собі новий спис з кремінною клюгою.
Легке шурхотіння в кущах примусило його прислухатись.
Тріснула гілка.
Лонг хутко скочив на ноги, стискуючи в руці свій новий спис.
З кущів вийшов Зен, Лонгів одноліток, з яким вони завжди сварилися й не раз билися.
Лонг був сильніший та спритніший, тому Зен заздрів йому й завжди бажав йому чимсь допекти. Але в той же час він трішки боявся робити це одверто, бо знав, що Оа, ватажок племені, страшенно любив цього сміливого хлопчика й завжди прийшов би йому на допомогу. Тому Зен затаював свої наміри й підходив до Лонга, як щирий приятель.
— Лонг! — гукнув він, виходячи з кущів,— ти сьогодні годуєш Червоного Звіря? Шкода, бо я сподівався, що ти допоможеш мені.
— В чім? — Лонг заспокоєно знову сів на своє місце і взявся за недокінчену роботу.
— Я вислідив у лісі оленя, якого хтось ранив учора... Його легко, буде наздогнати та вбити, та тільки я сам не зумію та й боюся йти на таке діло...
В Лонга загорілися очі.
— Чого ж тут боятися? Ти ж кажеш, він поранений, та це ж олень, а не якийсь страшний звір... Ех, якби не цей обов’язок, я би з охотою пішов із тобою!
— Так слухай, Лонге, ходім. Ну, що може статися від того, що ти якусь годину не посидиш біля Червоного Звіря ? Хіба, може, ти так боїшся його гніву?
Зен мислив так: Лонг не витримає спокусу піти на полювання, кине свій обов’язок і тоді, коли повернуться дорослі, йому добре нагорить за це.
І справді: Лонг непевно подививсь на вогонь, що потроху лизав сухе паліччя, потім торкнув пальцем новий спис і, нарешті, наважився:
— Ну, добре, ходім!
Зен вже завчасу злорадів, але він приховав свої думки й повів Лонга кудись у ліс, щоби загаяти побільше часу.
Коли надвечір усі дорослі чоловіки племені повернулися з лісу, і хтось з них зайшов у велику печеру, він побачив на камені тільки холодний попіл та чорні, напівзгорілі свіжі гілки.
В печері не було нікого. Червоний Звір зник.
Враз тривожна звістка пронеслась по всіх печерах. До священного каменя збіглося все плем’я.
— Хто сьогодні вартував у печері?
— Лонг! Лонг! — загули всі.
Оа суворо здвигнув брови.
— Покличте сюди Лонга! — звелів.
Побігли шукати Лонга, але його ніде не було. Тимчасом усі, хто був у печері, поспішили навалити на камінь цілу гору хмизу й сухої трави й, стоячи навколо на колінах, почали благати великого бога змилостивитись й повернутись до своєї оселі.
Жінки розпустили волосся й били себе в груди, всі кричали вголос, і дикий гамір розносився далеко від печери.
Довго тривав цей молитовний гамір, та, нарешті, всі змушені були признатись, що все даремно. Червоний Звір розгнівавсь і не хотів повертатись до людей.
Тоді страшний одчай охопив усіх: без Червоного Звіря їх чекало знову злиденне, голодне й холодне життя. Знову постійна небезпека від хижих тварин, знову холод в сірі зимові ранки...
Що робити? Що робити?..
В цей мент з лісу надійшов Лонг. Він довго бродив за Зеном, який все обіцяв показати йому слід оленя. Нарешті, це йому набридло; він догадався, що Зен йому збрехав, тоді він добре побив його й поспішив додому. Ніколи не передбачав він, що його зустріне в печері.
Побачивши Лонга, всі кинулися до нього.
— Ось він! Ось хто розгнівав великого Звіря! Ось хто винен у всьому!
— Смерть йому! Смерть!
Лонг розгублено подивився навколо себе і все зрозумів. Навкруги були тільки суворі, безжалісні обличчя. Навіть ватажок Оа так, як і всі, здвигнув брови.
Лонг зрозумів, що був кінець.
Хвилину ще стояв у печері гамір. Потім Оа дав знак, і всі кинулись на хлопчика. Він упав з розбитою камінною сокирою головою.
Так уперше було пролито людську кров заради першого бога.
3. НОВИЙ ВОРОГ
Над землею, над людьми, над усім живим єдиний могутній господар — час. Біжать хвилини, години сплітаються в дні, доби, роки, минають віки, тисячоліття...
Молоде, зелене — жовкне й старіє. Гинуть ліси, всихають озера й ріки. Кам’яні гори перетворюються на пісок. Там море віками розмиває скелясті береги, відламує великі щовби, розбиває й розносить їх дрібними камінцями, а там — відступають хвилі все далі й далі, все ширше стає рівна піщана смуга берега.
Змінює земля своє віковічне обличчя.