Гості здивовано вставилися на Свира.
— Не розумієте? На нас будуть робити, а не на капіталістів. Побачив я ваших буржуїв, правильно малюють,— і він показав на плакат.
Гості посміхнулись і закивали головами:
— Чемберлен 9, Чемберлен!
— Як тільки ви і досі терпите цих павуків? Нам потрібно було роздобути проект "каналу Фурко". Ваші ж фірми не хочуть торгувати з більшовиками, а почули, що ми з грішми,— будь ласка. "Ми недорого візьмемо".— "Скільки?" — питаю. "П'ятдесят тисяч фунтів стерлінгів". По-на-шоМу це значить,— п'ятсот тисяч золотом.
— П'ятсот тисяч! — аж присів Митрич.— Півмільйока? Бога в них у животі немає!
— І не за машину, а тільки за сам секрет. Я до інженерів, до техніків, мовляв, ви хоч і Другого Інтернаціоналу 10, але все-таки демократи...
Дехто з гостей почервонів, голова спілки непомітно смикнув Свира за піджак. Свир знизав плечима:
— Нехай червоніють, я не дипломат.,. Може б, кажу, допомогли. Гроші ж все одно підуть не до вашої, а до хазяйської кишені. "Ол райт",— кивають головами. Значить, все в порядку, плати. Ех, товариші закордонні рабочі, та в нас би такого інженера за очко і в конверт. Останніх слів перекладачка із соромливості не переклала. Питаю тоді своїх інженерів: "А може, самі спроектуємо? Шкода ж віддавати цим серам півмільйона робітничо-селянських карбованців". Інженери наші подумали-подумали і кажуть: "Справді, шкода народних грошей". Бачите, товариші закордонні робочі, які у нас інженери. "Хитрого нема нічого,— кажуть,— можна спроектувати". Думаю, звичайно, спроектуєм, чотирнадцять держав розбили 11, а то щоб якогось Фурка не осилили. А вже як спроектуємо, тоді держіться, чортові буржуї, і в Британії, і за Британією, бо цей "канал" дістане й туди.
Голова спілки знову смикнув Свира за піджак і, щоб він, бува, ще щось не сказав такого, бо гості уже перезир-кувались здивовано, голосно сказав:
— Може, хочете ближче подивиться на будівництво? Двоє, які весь час мовчали, підійшли до колони і ножиком почали копирсати сірий бетон.
— Кріпко, кріпко!—закричали з гурту.— Для себе будуємо.
Гості постукали— ще щеглину об цеглину, вони гули як добре випалені і навіть після міцного удару залишилися цілими.
— Гох, більшовик! — сказав один, нарешті посміхнувшись.
Склодуви не могли вже далі витримувати тиску солодких гордощів і голосно крикнули:
— Ура!
Гості й собі розставили руки й крикнули:
— Хорош рабочий совєт, пожалуйста!
Митрич,— він за цей рік устиг загубити свій єдиний зуб,— підійшов до одного наймолодшого гостя, поляпав його по спині й сказав:
— Хорошо, товаришу камерад, значить — гут! Тільки менше вірте своїм буржуям, тоді ще більше буде гут.
Коли нарешті в цехах були поставлені нові машини, Митрич, зустрівши Свира, сказав:
— У тебе, Петровичу, не голова, а я тобі скажу, просто комячейка. Ну глянь, які мадами стоять. І дістали ж... Ганджуля й жінку став уже Лінчею кликати.
— Отепер, Митричу,— сказав Свир,— і працювати буде охота!
— Авжеж, аби тільки голова була соответственна. Тільки, дітки, мабуть, уже самі будете працювати. Я оце з'їв останнього зуба та й думаю; "Мабуть, і подивитися не доведеться, як ця мадама за мене буде надуватись".
Що ти, Митричу, лазаря співаєш?
— Автоном все мені сниться. Кличе...
— Автоном почекає, а ти на Жовтневі свята нам іще пустиш машину, а потім і на відпочинок. А зараз ходімо краще до корпусу.
Нові цехи заливало жовте світло осіннього сонця. Воно, ніби бавлячись, миготіло іскорками на мідяних цвяшках, на нікельованих пружках. В сонячному сяйві круглі машини, мов рясні грона винограду, пишалися коло ванн і всіма своїми блискучими гвинтиками відбивались у білих плитах підлоги. Довкола них навшпиньки ходили робітники і любовно й боязко облапували кожний гвинтик, кожну деталь. Не було видно поміж ними тільки рудого Софрона. Коли він інколи крадькома зазирав у двері, молоді хлопці обертались і роздратовано гукали:
— Ну що, Софроне, молебні наймаєш, щоб на нас мор наслати?
— Може, і наймало, почекайте, побачимо, чим скінчите,— огризався Софрон і втікав, як вовк до лісу, до старої гути, що, мов жебрачка, ще стояла у дворі.
Митрич дивився йому вслід і, зітхаючи, говорив:
— А разом наймалися, разом і поженилися. Сорок років трудилися... Кому, для чого? А як для себе — вже й розуму бракує: чортом на товариша, а хочуть же, щоб і для нього краще... Ех, мабуть, у ті кляті пляшки і весь розум видули. Тебе, дурня, бельгійці вже давно б розщитали, а він іще "чим скінчиться"!
Ждали Жовтневих свят, щоб у цей день урочисто пустити нові гути. "Партизани" щодня ходили з інженером на виучку і вже сміливіше підходили до машини. Васюту Малая, Ганджулю й ще трьох послали навіть до спеціальної школи в столицю, а Софрон став тікати від нової гути ще більше.
Він перестав уже зустрічатися навіть 3 Митричем, але до Жовтневих свят теж готувався, хоч знали всі, що Софрон зап'є, як і кожного року, і буде ридма ридати під старою гутою, проклинаючи ті ж сорок років, що проклинав їх і Митрич..."
На цьому місці редактор Круг спинився й сказав:
— Ну, а далі людина, щоб не фантазувати, використала свій допис до столичної газети. Може, скажете, Самсоне Петровичу, що й це ще не факт?
Художник увесь час сидів, вигнувши спину, і нервово ковзав нігтем по зубах. На запитання редактора він відкинув голову на спинку крісла й тихо сказав:
— Ну, читайте.
— А що то за допис? — запитав критик, підходячи до столу.— Читав, читав уже і ще залюбки послухаю.
В цей час до кабінету ввійшов кур'єр і, поклавши перед редактордм пакет, проговорив:
— Машину подано.
— Добре,— відповів редактор.— Ну, що, поїдемо зараз? Ми з критиком запротестували. Залишилось якихось дві
сторінки, і на цьому кінчався рукопис. Художник теж проговорив:
— Тут займе не більше п'яти хвилин.
— Гаразд,— відповів редактор,— скажіть, щоб машина почекала.
Коли кур'єр вийшов, редактор вийняв із конверта чотири червоні квиточки і, поклавши один собі до кишені, два передав нам із критиком, четвертого, глянувши збоку на художника, поклав на столі.
Доки редактор витирав губи після випитої склянки води, художник, тарабанячи по столу пальцями, між іншим, взяв четвертий квиток, окинув його скептичним оком і лінькувато почав гострим кінчиком чистити собі нігті. Круг ледве помітно посміхнувся кутиками губ і сказав: