— А що ж, хоч би й на їй? Велика дуже цяця? Що висока та на язик — сам чортяка її не переговоре.
— Так вона ж бідна, а Грицькові все хотілося багатої.
— Сам Грицько й облюбував. Федір був затявся: в одну шкуру — не хочу! То коли не хоч, каже Грицько, то знай, що ти мені не син, а я тобі не батько.
— Так Федір таки женився? — задумуючись, промовила Христя. — Що ж вони, живуть гарно?
— Живуть, та й годі... Горпина на йому верхи їздить. Оце недавно був на селі, заходив і до його. Тепер він окремим хазяїном живе. "А що, — питаю, — добре жонатому?" — "Та воно б добре, — одказує, — було, якби жінка не така злюща та ревнива. Усе, знай, очі вибиває Христею". — "Воно, — кажу йому, — усі вони такі, старі дівки".
— А що ж там ще нового у селі? — перебила Христя.
— Що ж нового? Тимофій теж женився.
— На Ївзі? — вгадує Христя.
— Або Ївга його на собі оженила та через тиждень після вінчання і дитину привела.
— Це молода? — здивувалася Мар'я.
— А що ж, як молода?
— То вона через кожний тиждень буде водити? — регоче Мар'я.
— Та з вашим братом буває...-
— А наше дворище як там? — знову перебила Христя.
— Ваше дворище цвіте. Тепер ти свого дворища і не пізнаєш!
— Як саме? Хто ж там живе?
— Та й старої хати уже нема. Карпо вибудував нову, велику, на дві половини. Жида пустив шинкувати... Перший на селі шинок... Весело так! Христю та звістка, наче цуркою, крутнула за серце.
— Як шинок? Хто ж пустив туди жида?
— Хто? Карпо! Карпо тепер на всю губу пан! А до Одарки так без палиці й не підступай: у парчевих очіпках ходе; нарядиться, напиндючиться, он яка пані!
— Та чи правда сьому? — не йме віри Христя.
— Піди, коли хоч, подивися... У старій, бач, хаті ніхто не хотів жити: так Карпо під шинок найняв. Під шинок вона, бач, була не підхожа, то й нараяв переробити. Тепер такі вавилони двинув — страсть! З одного боку крамниця — пряники, кахвети; з другого — шинок. Прямісінько з улиці заходять!.. У селі гомонять: пішла Карпові у руку Притичина худоба! Після Грицька першим господарем став. Погомонюють у старости вибирати, а то й в самі старшини. Он тепер який Карпо: не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв!
І дивно, і чудно Христі все те. Чи давно вона з села, і от такі переміни скоїлись... Федір оженився, Тимофій оженився, Карпо так розбагатів... О, той Карпо давно був собі на умі! Та яке він право мав хату руйнувати? Хоч би спитався, хоч би на сміх був сказав; я ж йому припоручала як доброму. А він он що... жида пустив, шинок завів... Пекуча згага ухопила Христю за серце. Свирид ще багато дечого розказував про село, про селян, та вона вже не слухала нічого. Жид і шинок стояли у неї і в думці, і перед очима.
— Коли ти вже оженишся? — спитала Мар'я Свирида, як той замовк.
— Молодої чортма!
— А хіба дівчат мало на селі або в городі?
— Якби хоч одна з їх скидалася на тебе, уже кат його бери! Запетлювався б! — заграє Свирид.
— Що я? Я — стара баба! — одказує Мар'я.
— Стара, та багато молодого жару маєш.
— Був колись, та стухнув; тепер тільки попілець зостався! — зітхнувши, одказує Мар'я.
— Небійсь, хоч і попілець, та гарячий! — підступаючи до неї, каже Свирид. — Дивись, яке плече! — і, се промовивши, придавив зверху рукою.
— А щоб тебе так кат опік! — скрикнула Мар'я, ухопившись за плече.
— Дошкулив? — регоче Свирид.
— Ще й регоче, бісів син! — скрикнула Мар'я і кинулася з кулаками на Свирида. Свирид нагнувся, а вона, наче по бочці, бухкотіла кулаками по його спині, тільки гуло.
— Та бий дужче! Бий ще! — регоче Свирид і, випрямившись, як рябець горобця, ухопив Мар'ю на оберемок і притис до себе... Якийсь гарячий струмінь прилив до Мар'їного серця і теплою течією розлився по всьому тілу. Мар'я почула, що в неї обличчя запалало, шия й голова загорілися, а серце, як пташка у клітці, заколотилося. Свирид, як малу дитину, носив її по хаті і на увесь рот реготався.
— Що се ви завели? — почувся голос панії у розчинені з горниць двері. Свирид випустив Мар'ю і зостався ні в сих ні в тих серед хати.
— Та се он він, бісів син! — засоромившись, промовила Мар'я. — Прийшов до Христі... з одного села з нею... приніс їй поклони...
— Та, небійсь, не Христі їх б'є, а тобі! —відказала пані, зачиняючи з" собою двері.
— Бач, єрепудів! Я тобі казала: не гукай! — корила його Мар'я.
— А я знав, що їх там чорт позносив... Нехай вам всячина: ще влопаешся. Де моя шапка? Піду.
— Ти без шапки прийшов, — регоче Мар'я.
— Хіба без шапки? Ні, мов у шапці. — І він окинув бистрим оком хату. Шапка лежала на полу. Мар'я, як кішка, стрибнула, вхопила шапку і кинула її на піч до Христі.
— Не давай! — гукнула вона на ту. — Хай іде без шапки.
— Я без шапки не піду.
— А що ж, тут зостанешся?
— Атож. Ти мене хоч на крайок полу положиш, аби біля себе.
— Зугарний! Лягла б я з таким? — щебече Мар'я.
— А чому ж? Хіба я у бога теля з'їв?
— Може, й з'їв... А бодай тебе! — регоче Мар'я.
— Бач: мені наказув — не кричи, а сама на всю хату регоче... Хай вам! тікати мерщій від гріха. Христе! кинь мені, будь ласка, шапку.
Тільки що Мар'я намірилася крикнути: не кидай! як Христя уже й шпурнула.
— А що, не кинула? — задражнив Свирид Мар'ю, тикаючи на неї шапкою. — Ти думаєш, усі такі, як ти? У мене Христя — он що! — і він цмокнув свої два пальці.
— Уже коли б на мене, я б не оддала нізащо.
— То ж ти... Прощавайте!
— Іди к бісу!
— Ти хоч би провела, — повернувся з сіней Свирид.
— Собак боїшся?
— Боюся.
Мар'я вийшла за Свиридом. Видко, далеко вона його проводила, що не швидко вернулася і вся змочена, як хлющ.
— Нехай йому, яке несамовите надворі! — тремтячи й беручись на піч, мовила вона до Христі.
Та мовчала. Похнюпившись, сиділа вона у глухому кутку під комином і думала свою важку думку.
— От уже й зажурилася! Чого? — спитала Мар'я. Христя почала плакати і нарікати на свою долю. Одна була пам'ять від батька та матері, та й ту добрі люди зруйнували!
— А нащо ж ти так покинула?
— Я ж як на добрих кидала! — плакалась Христя.
Розмова їх не в'язалася. Христя мовчки сиділа біля комина та, сидячи, хиталася, а Мар'я лежала біля неї та коли-не-коли важко зітхала.
На другу ніч Мар'я як пішла звечора, то вернулася геть за північ. Христя чула, як від неї несло хмелем. На третю — чогось вона непевна була, чогось полохалася, наче кого дожидалася. Уже й пани полягали спати, а вона все нишпорила. Христя побралася на піч і швидко заснула, її збудив якийсь шелест у хаті; вона почала дослухатися — щось шепталося.