— Ні, з вами каші не звариш! — промовив голосно панич, закриваючи книжку. — Ідіть краще та пісні заспівайте. Хто вміє?
— Христя вміє! — гукнула Марина.
— Я не вмію, — похнюпившись, тихо одказала Христя.
— Та ну, годі! Де ж не вмієш? — уговорює Марина. — Уміє, уміє, — доводе паничеві.
— Христе! Чого ж ти? Бач, яка соромлива! Іди заспівай хоч одну; я послухаю. Я люблю прості пісні.
— Так я ж не вмію, — одмагалася Христя.
— Поведемо її! — скрикнула Марина і разом з Мар'ею ухопили Христю під руки і умчали в паничеву хату.
Панич ухопив стільця, приставив до свого і посадив Христю рядом з собою. Христя тільки сплеснула руками і зареготалася... Вона сидить рядом З паничем! де не так давно сиділа пані... Чудно, чудно! Марина і Мар'я звісились на стілець до неї, поглядають то на панича, то на неї, ззираються самі з собою; і чує Христя, як вони очима сміються... їй робиться і душно, і млосно; щось давить за горло, пориває за серце. Вона скочила, утекла б, та він придержує її за руку — не пускає. У тім місці, де обхопили його пальці руку, — кров б'ється, кидається жила.
— Якої умієш, Христе, розказуй або заспівай. Я запишу. — І, все кажучи, береться за папір і перо.
Настала мовчанка. Панич жде. Христя мовчить, пригадує: яку б його? Думки так заплуталися у її голові, пісні поміщалися одна з другою, що вона не пригадає цілої ні одної. Ще хоч би не Мар'я та не Марина повисли над головою, а то вона чує на собі їх гаряче зітхання, їх нетерпляче ждання.
— Та я не вмію! — скрикнула Христя, червоніючи, аж сльози виступили на її очах.
— От, знову не вмію!.. Ну-бо, зділай милість, — просе панич.
— Та ну-бо, Христе! — штовхнула її Марина під бік.
— Ох! як мені душно! — зітхнула важко Христя. Знову мовчання, знову ждання.
— А що, гарно? — скрикнула Христя і зареготалась. За нею Марина і Мар'я; панич нахмурився.
— То й не заспіває ніхто? — спитав він суворо.
— Нехай Марина попереду... мені душно, — одказала Христя.
— Я не вмію співати, я розкажу, — згодилася Марина. Христя мерщій скочила з стула і вибігла в кухню. Марина сіла коло панича, схилилася на нього, руку занесла на його стілець, немов збиралася обняти.
— Якої ж вам? Гриця знаете? — спитала.
— Ні, не знаю.
Марина почала розказувати Гриця. У хаті стало так тихо, хоч мак сій, тільки голос Марини роздавався, передаючи слова пісні, та перо, записуючи, бігало-скрипіло... Христя на пальчиках увійшла в хату і стала коло Мар'ї. "Отже розказує Марина, — думалося їй, — та так сміливо, так гарно, а вона — не може. їй — соромно... Чого? Та й дурна ж я яка!.." І вона рішилася, як тільки Марина докаже свою/розказати про дівку і вдівця. Вона так любила ту пісню!
Марина скінчила.
— Пишіть другу! мерщій, — промовила вона.
— Сідай же! — каже Марина, схопившися з стільця.
— Ні, сиди, сиди. Я звідсіль.
І почала розказувати. Спершу тихо, трудно слова зривалися з її язика;
вона червоніла, зостановлювалася, пригадувала... Далі та далі язик її розв'язувався, пам'ять яснішала, голос дужчав... Вона дивилася на писання: перо несамовито бігало, поспішаючи за її словами; стрічка за стрічкою мов випливали з-під пера, рівно слалися на папері...
Не йди, дівко, за удівця,—
Буде тобі лихо! —
дзвенить на всю хату її молодий голос. Всі глибоко зітхнули при тих словах, немов сказали: правда, правда! Видно, і паничеві пісня полюбилася: очі його горять, по обличчю пробігають непримітні мишки.
— Уся! — скінчивши, скрикнула Христя.
— Ух, гарна яка! — сказав панич і положив перо. — Бач, а казала: не вмію, — укорив він Христю.
— Та вона як знає їх! — тримаючи його за плече, каже Марина, — то й шоту немає!
Панич скоса глянув на Марину; видно, йому не полюбилося її тримання. А Марині що до того? Вона не примічає його косого погляду. Його свіже личко, його голос тихий та любий так тягнуть до себе. Марина ще схилилася до його; її плече черкається з його плечем, її рука лежить на його спині. Виставивши голу шию і впиривши на його очі, вона так щебече... їй хочеться так щебетати! Вона розказує, яких пісень співала Христя у селі і які то все гарні пісні!
— Ви тільки її заставте; вона все розкаже.
— Добре, добре, — хмурячись, одказує панич. — Нехай ще другим разом, тепер я втомився.
— Годі! ходімо, — каже Марина, направляючись іти.
— Постійте, — каже він і поліз до кишені. Витяг семигривеника, подає Христі.
— Навіщо? — пита та.
— На! — настоює він.
— Нащо? — аж скрикнула Христя.
— Та бери, дурна! То за пісню, — каже Мар'я.
— Не хочу! — засмутившись, відказала Христя і мерщій вибігла в кухню. Панич здвигнув плечима, закопилив губу.
— Та й дурна ж яка! — зареготавшись, каже Марина. — Давайте мені, давайте, я візьму.
Панич нехотя подав. Мар'я, побачивши, що недавній лад якось порвався, поспішила собі за Христею; зосталася одна Марина.
— Спасибі вам! — щебече вона, вертячи семигривеника в руках. — Оцих грошей ні на що не потрачу... нізащо! Дам жидові, щоб приробив ушко — дукач буде. Гляну на дукач — і вас згадаю! — світячи очима, додає Марина.
— Добре, добре, — глухо одказує він.
— Чому ти, дурна, не брала? — доноситься з кухні голос Мар'ї. — Панич розсердився!..
— Хіба я наймалася розказувати? — скрикнула Христя, аж панич кинувся.
— Чого там вони? — обізвалася Марина і вибігла в кухню. Панич зачинив за нею двері і заходив по хаті.
Хороша Христина врода, молода краса забунтували його кров, збудили... Так би й обхопив її! Так би і впився у повну гарячу щоку, притис до свого лона!.. "Х-ху ти! Та й смаковита ж!" — махнувши рукою, мовив він. Очі в його горіли, зітхання виривалося з самого глибу — важке, гаряче... Він чимдуж заходив по хаті... Дика, як та коза дика!.. І грошей, дурна, не схотіла брати... А тут ся хльорка навернулася!.. От уже хльорка! І "дукач напам'ять", — кривив він її в думці... Та вже ж! —промовив уголос і грузько опустився на стілець, кусаючи губи. Йому досадно було, досадно, що Христя не сама прийшла а з тими... "Уже мені ті помічниці!" — трохи не скрикнув він і схопився.
— Христе! Дайте води! — гукнув він крізь двері. "Хоч ще раз подивлюся на неї", — думав він і як же то кисло скривився, як воду унесла не Христя, а Мар'я.