Повія

Страница 21 из 157

Мирный Панас

— Що це з ним поробилося, господи? — таємно допитувалась вона, коли він затихав.

— Що? Кров, видно, напала. Треба завтра щепія покликати, хай кине кров... Хму... Де ж він шапку дів? — турбувався Грицько. — А шапка ще нова: тільки друга зима іде, як справив.

Цілу ніч не давав Федір покою своїми вигуками, викриками, жаханням. Грицько, спершу думаючи, що син прикидається, нарешті дойняв віри... "Що ж се з ним і від чого? — думав Грицько. — Незвісно, чи ходив він до Пріськи. Коли ходив — то, може, справді напоїли чим бісові відьми; коли ні — то, певно, кров. Парубок здоровенький, згарячу смикнув де холодної води — ну, і прохолодився, кров напала. Треба до щепія".

Удосвіта він зразу й зібрався. Прийшов щепій, облапав, обдивився.

— Кров, кров, — сказав. Кинув кров, узяв за те сороківку грошей, випив з чвертку горілки й пішов додому.

Федір на який час затих, а з півдня знову почав таке вигукувати, що й на голову не злізе. Грицько задумався: чи кров лиш се справді? Чи не одурив, бува, його щепій, узявши дурно гроші?

Хівря напирала, що з очей, і послала за знахуркою. Прийшла і знахурка.

— Або ж з ляку, або з пристріту, або ж давано йому чого, — сказала вона і почала готуватися виливати переполох.

Лили з воску. Довго знахурка вишіптувала і над Федором, і над воском, і над водою. Розтопили віск, линули. По тому коржі, що плавав поверх води у мисці, угадувала знахурка, від чого те лихо приключилося.

— Оце ж дивіться, моя матінко! Оце церква виходе... а це чоловік з Дрючиною, то дівчина якась... а це ж — собака. Ні, вовк: бачите, які ушка гостренькі. Так, так... перелякався вовка, — рішила знахурка.

І Хівря повірила. Повірила ще тим, що другого дня церковний сторож доставив у волость чиюсь шапку, котра лежала коло брами. Шапка була Федорова.

— Так, так... Де ж уночі розносила його лиха година? Послав серед ночі хлопця. Пішов — і стрівся з вовком, — плакалась Хівря.

Грицько мовчав, ходив, як ніч, смутний, як скеля, німий. Йому хотілось дознатися, чи ходив Федір до Пріськи, що казав і як його приймали там?

Пріська на другий день раненько пішла похвалитися Карпові своєю пригодою.

— Ув'язався Грицько до мене та й ув'язався... — жалілася вона. — Учора сина прислав нагадувати, щоб я не забувала... І що я йому зробила таке? Чим перед ним переступила? Я ж не його землю одтягала, за свою клопоталася.

— Знаєте, Що я вам пораю? — каже Карпо. — Плюньте ви на його похвалки і на все... Вам громада одсудила — громада і знає про те. А він чим вам страшний? Що має очі ненажерливі? Наплюйте на його, та й годі!

І Карпо розпустив по селу чутку, як Грицько мав був налякати Пріську. Та чутка дійшла й до Грицька.

— Так, так!.. Вони піддали! Вони! — гукав Грицько. — Хай же тільки помре син або станеться що йому, я їх на суд покличу, у тюрму запру, на Сибір зашлю! Я їм покажу, як заманювати чужих хлопців та обпоювати їх зіллям. Відьми!

Люди, не розбираючи нічого, підхопили ту чутку і виплели, що буцім Пріська напоїла Федора кошачим мозком. Дехто і бачив, як вона кота патрбшила удвох з дочкою. Пішла чутка-поговірка по всьому селу. Усі винуватять Пріську: то вона метиться на Федорові за дочку. Христя дуже голінна до хлопців, начепилася на Федора. Молодий парень не витерпів... і от тепер за те, що Федір одкидається, Пріська і метиться...

Один Карпо заступається за неї.

— На суд його, багатиря, брехуна! — рає Карпо. — Що він славить вас на все село? На суд його тягніть!

Пріська послухалася і пішла жалітися на Грицька. Хоч на суді і виявилося, що Грицько плів ті нісенітниці, тільки Грицька не обвинуватили. Чутка ходила, що він вечеряв з суддями у шинку.

— Ну, що тобі сталося від того, що, може, і сказав усерцях яке слово чоловік? — питався суддя.

— Усерцях чого не скаже! — піддакував другий.

— А слава? — доводила Пріська.

— І не про тебе, бабко, говорять. І про нас плещутьПоговорять та й перестануть.

Так Пріська і вернулася ні з чим. А Грицько гукав по селу:

— А що, взяла? взяла? А що? Ще й судитися зо мною? Погань!

Люди не чули того, що було на суді. Вони знали одно — чим суд кінчився, і по тому судили. "Уже б сиділа та мовчала, коли винувата, — казали їх гострі язики, — а то ще і на суд! Дрюкрвана стала: хто там що не скаже — зараз на суд!"

Пріська плакала, Грицько сміявся. Тільки то був сміх чоловіка злого, ображеного. Сміючись, у його серце кипіло, що Пріська позивала його. Як вона сміла позивати?.. Він тільки тим і жив, що шукав випадку, як би Прісьці віддячити, як би запопасти її так, щоб вона вже не вирвалась з його лапок.

Час ішов. Пріська жила собі на другому краї села і не відала, що Грицько заміряв, що пригадував. Людський поговір потроху стихав: видно, і людям набридло одно про одно щодня товкти. Тим часом Федір видужував: у його була пропасниця.

Минули м'ясниці і масляна, настав піст. На середохресній у місті ярмарок. Селяни знову, як той плав, кинулись туди. Поїхав і Грицько; так, без Діла поїхав, а пробув довше всіх. Він вернувся у вівторок на похвальній — радий, веселий такий. Коли зостався він на самоті з Хіврею, то витяг з гамана якийсь папірець і, показуючи, радо промовив: "Оце їх доїде! оце! Зайняли мене, хай же знають!"

Хівря допитувалася, що то, та Грицько тільки махнув рукою і мерщій побрався до волості.

VIII

Починалася весна; хоч ще звечора й держало заморозками, а проте вдень так світило, так гріло ясне сонечко! Бігучі річечки спускалися з гір, рили галий сніг, розтоплювали; у полі могилки показалися; жайворонки зранку щебетали; дівчата вечорами збиралися весну закликати... Раділи люди. Уже вони турбувалися об тім, коли орати, коли засівати; пригодовували скотинку на важку польову роботу, обдивлялися снасті у возів, у плугів, що несправне — справляли. Пріська журилася, чим його свою землю засівати і як його засівати. Вона складала всі свої надії на Карпа. Карпо згодився: "Не журіться, усе гаразд буде!" Та Пріська, видно, вже звиклася з журбою: більше журиться, чим радіє. До того і сни їй щоночі сняться, все страшні такі сни. Найбільше вона пам'ятає один.

То було якраз проти похвали. До похвали вона завжди говіє. Висповідавшись, прийшла вона з церкви і, щоб не грішити, лягла мерщій спати, їй довго не спалося; думки ворочали з боку на бік, а геть далі їй так їсти захотілося. Вона аж здивувалася... Ніколи сього зроду не було, а се — як на гріх! Вона геть гнала від себе ту лукаву думку і незчулася, коли заснула.