— Никого нет против предложения?
— Никого. Единогласно.
— Вопрос принят, господа, единогласно. Поздравляю вас...
— Закрывайте заседание. Чего долго тянуть? Главное порешено, а что другое может остаться и до другого собрания, если в это не успеем.
— Да, я думаю, господа, что после этого вопроса нам следует и отдохнуть. Вот только еще вопрос о Колосникове.
— На завтра! На завтра! Сегодня поздно. Пора в клуб.
— Заедание закрываю. Зявтра прошу, господа, пораньше, часов в одиннадцать, — сказав Лошаков і вийшов з-за столу.
Через десять хвилин зала опустіла, у виходів і коло під'їзду крик, гук, давка.
— Извозчик! Давай! Карета генерала N! Эй, давай скореє! — Тріскотнява Залізних шин об каміницю, гуркіт ридванів, кресання копит і гомін, мов у бджолянику...
Через півгодини все і тут стихло, аще трохи — почало гаснути світло. Ясно освічений будинок покривався густим мороком все більше та більше, поти й зовсім не скрився у темній темноті ночі. Здзиздося, злякалися того, що туї скоїлося, жильці його і мерщій поспішали гасити світло.
Коли посліднє вікно окрилося темнотою, з-за камінного стовпа, де жовтіло, наче підсліпе, око ліхтаря, висунулась чиясь невідома постать і невилазною калюкою прочимчикувала прямо майданом. Серед непроглядного мороку ночі, густого дощового туману чулося тільки чвиркання води з-під ступні та якесь вурчання — не то лайка, не то бідкання. Аж ось на краї улиці у кружалі жовтої плями, що лежала на землі від ліхтарні, замаячила темна тінь. То була тінь жіночої постаті, бо як тільки вона підступила під ліхтарню, то підсліпий світ освітив лиху спідницю, низько попущену, і всю у дірках юпку, підперезану мотузком. Голови не було видно, бо аж по плечі, наче покрівлею, була вона накрита лихенькою рогожею. Невідома підійшла під ліхтарню і почала об стовпець обтирати свої покаляні чоботи з кривими закаблуками, драними халявами.
— Оце яка твань! — не то прогула, не то прошипіла вона.
— Гей, ти! Безноса боско! Обтираєшся? — донісся до неї другий охриплий голос.
Рогожка заворушилася на всі боки. Видно, що та, котра носила її, не одчула, звідки до неї обзивався хтось.
— Уже осліпла, не бач? — знову озвався охриплий голос.
— Ти, Марино? — просвистала рогожка, додивляючись.
— Я. Іди сюди, на сей бік: сюди не так дощем набиває.
— Сама, небійсь, краща: тільки й того, що ніс, як той димар, а пранці так і кишать! — огризнулася рогожка і почимчикувала через улицю на другий бік.
— Здорова! — привітала її теж жіноча постать, прикрита зверху платком.
— Здорова, — просвистала рогожка.
— Де була, що так обтираєш ноги?
— А там, коло земства. Та твань через майдан — насилу вилізла!
— Що ж, і заробила що?
— Заробиш! Під таку ніч хоч би очей де не виколоти. А ти?
— Та й я ж так. Тут один ішов п'яний халамидник.
— Та й що?
— Та й пройшов.
Помовкли на якийсь час, підпираючи забор спинами.
— Я ще сьогодні нічого й не їла, — мовила журливо рогожка.
— Хіба жиди через день тебе годують? — зареготалася Марина.
— Ні, не те. А сьогодні нічого не варили, шабаш.
— Я 6 їм, бісовим, і гугіль би поїла. Рогожка зітхнула.
— А чула? — спитала трохи перегодом.
— Що?
— Твого у поліцію повели.
— П'яного?
— Ні, не те, а вилаяв панів у земстві. Там такий ґвалт збив, цю і за поліцією послали, насилу його на звощика узяли.
— І краще. Хай не напивається.
— Кучери гомоніли між собою, що за се йому лихо буде. У тюрму запруть, в Сибір зашлють.
— І пошли боже, як уже мені з таким п'яницею вік калатати!
— А все ж ти сьогодні їла, не голодна.
— Не в його дяку. Я і горілку пила, то що? Він би з рота вирвав, коли б побачив.
— А все краще. Я, знаєш що, Марино, надумала.
— А що?
— Піду додому.
— Якої трясці? Під тином здихати?
— А тут не все рівно?
— Тут хоч у жида місце маєш. А там — хто тебе пусте.
І знову помовкли. Через хвилину геть-геть здалека донісся якийсь гук, туп. Щось п'яне чи гукало, чи пісню заводило.
— Чуєш? — спитала Марина.
— Чую.
— Ходімо, а може?.. — Марина почимчикувала уперед заводити тонкимтонким голосом:
Якби таки чоловік молодий,
То по хаті б поводив, поводив!
А рогожка слідом за нею сипко, мов сухий оситняг перекладала:
Ой гоп по вечері!
Замикайте, діти, двері.
Гоп! Гоп! гоп! —
і, вхопивши Марину за руку, почала вибивати тропака.
— Стой! Не шуми! Расшибу! — плутаючи ногами, крикнув на їх п'яний чоловік і з одного маху ухопив за руку рогожку.
Марина, вирвавшись, побігла далі. Рогожка зосталася. П'яний, схилившись на неї, не то що шептав, не то сам з собою гомонів.
— Як не сороковку, то й не хочу, — гомоніла рогожка.
— Что мне твоя сороковка? У меня денег куры не клюют. Вона! — і він ударив по кишені рукою. Почувся брязкіт міді.
Через хвилину вони окрилися у темному переулку. Незабаром рогожка знову виткнулася.
— Марино! — гукнула вона.
— Агов! — обізвалася та здалека з-під крамниць.
— Іди сюди.
Марина підійшла.
— А що? Заробила?
— Семигривеника. Ходімо вип'ємо та поїмо.
— А того де діла?
— Заснув під лавками.
— А грошей у його не зосталося?
— Бог його знає. Він уперед дав.
— То ти, дурна, сама и не пошукала?
— Нехай йому!
— Де він лежить? Я піду.
— Пішов, їй-богу, пішов.
— Брешеш!
— От хай мене бог поб'є! — махнула рукою та так, що аж рогожка посунулася з голови і упала додолу.
Вона стояла саме коло ліхтарні. Світ упав прямо на неї і освітив безносе, дощем змочене лице, покарбовані губи, розкуйдану голову.
— Оце ще мені оця халабуда! — скрикнула вона і, піднявши рогожку, знову накрила голову.
— Ходімо, кажу.
— Куди?
— А он у шинку світиться.
І мовчки обидві пішли через вулицю. То були Христя із Мариною, котру Довбня з п'яних очей витребував собі у губернію.
XV
На другий день у собранії Лошаков на чім світ стоїть громив Колісника. Коли його душа ше до того літала по світу, то, певно, прослухавши Лошакову річ, мерщій почимчикувала до пекла, шоб у гарячій смолі спокутувати ті гріхи тяжкі, які викопав з самого дна її Лошаков: таких злочинств, такого сорому не видержала б і душа найпершого зарізяки! А щодо кісток, то, певно, вони аж танцювали в глухій домовині, бо й кістка не влеже покійно після такої красної мови.
Шмагаючи по коневі — не без того, щоб не зачепити і оглобель: говорячи про Колісника — не минеш і Христі. Досталося і їй на горіхи, "этому продукту глубокого нравственного растления", "куртизанке", "камелии", "кокотке"... Коли б чула все те безноса Христя, прислужуючи жидам, то від радості перенесла б і свій голод, дякуючи великим панам, що не забули її, жидівської наймички.