— То, может быть, вы желаете баллотироваться? — підвівшись, спитав Лошаков і додав, зло усміхаючись: — Мы рады будем и вас избрать. Был же Колесник, а теперь вы будете.
— Я не домагаюся панської ласки, — одказав сіряк, — а я прошу робити по закону.
— Ну, что же, баллотировать, так баллотировать! — сказав Лошаков, дивлячись на часи. — Пора же и обедать.
Кинули на шари і вибрали Рубця 75 голосами замість 5О.
— Ну что, вы удовлетворены? — спитав Лошаков сіряка, виходячи з собранія. — Ведь вы знали, что изберут Рубца. Не все ли равно — баллотировкою или единогласно!
— Знав. Та не знав, скільки з тих панів, що кричали единогласно, самі бажали б сісти на Колісникове місце. А тепер от дізнався. Нас, темних, усього три душі, а п'ятдесят чорних навалили. От тобі й единогласно!
Лошаков сердито глянув на сірого і, нічого не сказавши, пройшов далі. А ввечері у Лошакова на роз'їзному бенкеті була рада, як би так зробити, щоб переполовинити мужика у земстві.
— Помилуйте! У губернському наїзді отак викрикують, а на уіздах — їх царство. Предсідателями своїх вибирають, членами... Хіба нашого брата, бідака, котрий з самого малку службову лямку тяг, мало є?
— Да, об этом нужно будет подумать, — сказав Лошаков.
— Постарайтеся. А ми, знаете що? Навіщо нам той Кут здався? Ззіі-іатіть двадцять тисяч та й візьміть собі, він більше стое.
Лошаков нічого на ее не сказав, а тільки, кланяючись усім, плескав: "Постараюся, постараюся!"
Дещо з иього доходило і до Христі. П'яний Книш поміж розмовою доводив їй потроху, що робилось і що говорилось у місті. Вона слухала все те, позіхаючи. Що вона, і що їй до того земства?
Вона знає одно: пани б'ються, а в мужиків будуть чуби боліти! Вона тільки попитала, чи зостанеться заправляти Кутом Кирило і чи городами та ставом будуть слобожани володіти.
— Який Кирило? Які слобожани? — спитав Книш. Вона розказала своє життя у Куті.
— Ну, навряд, — сказав він.
— Що ж вони зроблять з Кутом?
— Продадуть, та й годі.
Христі стало шкода і Колісника, і Кирила, і слобожан. Вона немало сама постаралася, поти довела діло до згоди. І от тепер її турботи, як дим, розлетілися.
Щоб позбутись досади, вона за обідом наклюкалася і лягла спати.
Увечері Книш приніс до неї другу новину.
— А знаєш, кого вибрали на місце Колісника?
— Кого?
— З будяка, Рубця!
— Рубця! — скрикнула Христя. — Я у його колись служила. Тепер тільки дізнався Книш, де він її раніше сього бачив.
— То ти Проценкових рук не втекла?
— Його! Бодай йому добра не було! Ще й тепер все лащиться, де стріне.
— О, він вашого брата любе і спуску нігде не дає.
— А де тепер Довбня? — спитала, помовчавши, Христя.
— По шинках шляється. Раз у мене в чорній ночував.
— За що?
— П'яного знайшли під тином.
— Бажала б я його бачити.
— А що, і з ним зналася?
— Я жила у їх, як одійшла від Рубця. Він добрий чоловік, та його жінка, хоч і колишня подруга моя, а лиха людина. Як переїжджали з Куту, я забігала до неї. У пустці живе з москалем, і рада, що чоловіка здихалася... З чого ж він живе?
— Хто?
— Та Довбня ж.
— А чорт його знає. Удень біля суду швендяє. Піймає якого мужика, настроче йому прошеніе — от і е на випивку.
— А в нас добре, що некупована, — усміхнулася Христя. — Пий — і п'яним ніколи не будеш.
— О, та ти ціла шельма! — обізвав її Книш, помітивши лукавий посміх у її очах.
— Я не шельма, а я шельмочка! — пестливо одказала вона. Книш залився веселим реготом.
— Знаєш що, Христе? Мене, може, переведуть швидко з цього місця на друге. Ти поїдеш зо мною?
— Куди?
— Не знаю ще куди. Може, і в N.
— Туди я нізащо не поїду.
— Чому?
— Там усе знайомі люди. З села наїдуть — пізнають.
— А тобі що?
— Нічого. Тільки я не поїду туди.
— Ну, а в друге місце?
— Звідси нікуди не хочу. Я б одного бажала: коли б ви пристроїли мене тут де-небудь.
— Де ж я тебе пристрою?
— У гостиниці де. Сказали якому-небудь гостинникові, щоб дав мені хату.
— А платити хто буде?
— Не без добрих людей, — зітхнувши, одказала Христя.
— Гуляй,значить!
— Що ж мені більше робити? — трохи не з плачем вимовила Христя. — Другі гірші від мене, та в їх усього е. Я тільки одна дурна така, що досі нічого не нажила.
Розмова на який час запнулася. Христя сиділа похнюпившись, Книш мовчки міряв хату своїми довгими ступнями.
— Дурне ти надумала, — сказав він перегодом. — Тобі зо мною краще буде. То біганина та неспокій, а то хазяйкою дома жила б у мене.
— Була вже я такою хазяйкою, — знову зітхнувши, сказала вона.
— Як хочеш. Я не держу тебе. Кажу тільки — тобі гірше буде.
— Уже не буде гірше, як в.
Того дня вони більше не говорили. Книш бігав по службі, а Христя, сидячи дома, думала про свою долю. Господи! До чого вона дійшла! До чого довели її добрі люди та лихе життя. Коли б мати устала та глянула на неї у той час, коли вона прохала Книша помістити її в гостиниці. Що б вона сказала? Умерла б знову і більше не бажала б уставати. Що ж їй робити, що їй казати? їхати з Книшем? Нізащо! Остогидлий та осточортілий. Коли б вона не боялася його, вона б і одного дня тут не була. А то — цілуй його, пести п'яну пику. Хіба не гірше їй тепер? То хоч вільна ти, а то так і бійся: запруть тебе у той каторжний блощичник або ще й далі завдадуть. Коли піймалася мишка в руі?и котові, твори його волю, тіш його серце, регочися, перекидайся" Що до того, що тобі слізки, аби йому були смішки! Книш прийшов перед світом.
— Ну, тепер, Христе, прощайся зо мною. Іду в N.
— Так швидко?
— Так. Назначили помошником справника. Оце з товариством могоричували.
— А я ж як?
— За тебе я говорив одному чоловікові.
— Ну?
— Обіцяв.
— Добрий мій! Любий мій! — скрикнула вона, чіпляючись на його шиї.
— А все тобі б краще їхати зо мною. Звісно, не зараз. Тепер ти перейдеш у гостиницю. А я поїду — роздивлюся, квартиру найму. Чуєш?
— Чую, чую, — одказала Христя, думаючи: "Перемісти мене з цього пекла — довіку моя нога не буде у тебе!"
Уже Христя цілий місяць живе у гостиниці. День спить, ніч гуляє. Де сама вона не була, кого у неї не перебуло! І все те безпросипне п'яне, зачуміло завзяте, безмірно розкидчасте. Вино — річкою ллється, гроші — наче полова сиплються. Скільки їх перейшло через Христині руки? А де вони? Тільки й того, що пошила собі нове плаття, купила шляпку, сорочок. Останнє все до хазяїна йде. Легко сказати — за одну хату п'ятдесят рублів у місяць дати! А їсти захоче вона, то беруть з неї не як з усіх голодних людей, а удвоє більше. Уп'ять же, прийде до неї хто — плати карбованця. Прислужники собі по полтинику правлять за те, що рають знайомим. Що вона, корова, котру безперестанно доять, щоб більше узяти користі? Та й корова позбудеться молока, а вона?