— Утихло, слава богу! — зітхнувши, сказав Кирило і пішов з хати.
За ним слідом почовгали Христя і Оришка. Усі троє вони зійшли над гору і стали.
Унизу над ставом по землі купою золи і огню розкинулась чимала пожежа. Сині зайчики бігали по ній із краю в край, підскакуючи знічев'я угору. По ліву руч ставок миготів своїм чорним плесом, на його холодній та тихій хвилі, у його безодній прозорості, наче у дзеркалі, відбивався червоний огонь. Здавалося, горіло і зверху землі, і зісподу. Кругом ставка, по березі і геть поза пожежею, начіплялося люду-люду — баби, жінки, діти чорною стіною стояли і дивилися, як за поміччю чоловіків боролися дві страшні сили — огонь з водою. А поверх усього у темному мороці ночі під чорним небом віялось, жевріло зарево, досвічувало робітникам своїм червоним світом, даючи ознаку далеким людям про чиєсь тяжкеє нещастя.
Аж ген за північ, коли пожежа стихла і зарево згасло, змогла тільки трохи Заспокоїтися Христя і лягла спати, їй не спалося: пригадувались пророчі бабині слова до Кравченка ще в Мар'янівці: "Ти не регочи, бо ти в моїх руках..." І Кирилове слово справдилося: Кравченкове добро перше пішло догори куривом... Оришка каже: "Запалено". Хто ж запалив? Кому б більш запалити, як не своїм? То, певно, на йому мстилися за ставок та городи. За що ж на йому? Чим він винуватий? Хіба він ним володіє, розпоряджається? Чи це предосторога тим, хто володіє? Страшна предосторога! А яка ж буде кара? І крізь сонне забуття Христина думка забігла вперед, малює картину другої пожежі, пожежі панського дворища... Христя прокидається і, перехрестившись, знову лягає. Сон колише її, а перед очима — огонь... Палає палац від гори і до низу, куріе садок, укритий жовтим димом, репетує Кирило, просячи запомоги, а внизу люди гомонять, чується їх регіт великий. То вони регочуть з чужого нещастя! Зчову прокинулась Христя.
Блідий світ носився над сонною землею. Край синього неба зашарівся, як сором'язлива дівчина від вільного парубочого слова, і пташача пісня глухо бубонить у шибки зачинених вікон, доноситься до неї тихим та утішним щебетанням. Тихую радість почула Христя у своєму серці. Як ясна іскорка серед темноти, зажевріла вона на самому дні її заляканої душі, забиваючи гіркі споминки про вчорашнє. Христя мерщій скочила з ліжка і стрибнула до вікна, щоб дихнути пахучим ранковим повітрям. То була даремна надія! Не свіже повітря її привітало, а з гар'ю та чадом. Вчорашнє страшидло встало перед нею уразююче та люте. Жовтий дим, змішаний з раннім туманом, будив гірку споминку. Разом стихла та тихая радість, що зачиналася в серці, сумні думки обізвалися замість неї, і з ними прокинулась жіноча цікавість. "Тепер, коли видно, я хочу подивитися, що там було", — сказала вона сама собі і напрямилася в кухню, бо звідти доносився до неї гомін.
Кирило й Оришка вже встали. Оришка вешталась по кухні, Кирило стояв в кутку перед образами і вголос молився. То його глухе буботіння доходило до Христі в світлицю.
Христя, щоб не перебити часом Кирилові молитви, поткнувшись на поріг, повернула знову в світлицю, не сказавши нікому ні слова.
— О, і ви, панночко, встали, — обізвалася, наганяючи її, Оришка. — Рано, рано. Пізно лягли, рано встали. Вам чого треба?
— Та я хотіла умитися, бабусю.
— Умитися? Можна. Чому не умитися? — і Оришка заметушилась коло мисок та кухлів.
— Чого ж се ви так рано знялися сьогодні? — спитала Оришка, даючи вмиватися. — Тепер тільки б спати та спати. Надворі такий сморід від учорашньої пожежі, що гуляти годі.
— Я хочу піти подивитися на те нещастя, — зітхнувши, сказала Христя.
— Подивитися? Гаразд. І я піду. Може, чим заспокоїмо Кравченка. У бідного все погоріло, і кінь, кажуть, згорів. Той кінь, що ми їздили у Мар'янівку. Невіра. Добрий кінь і біжить добре, та й згорів. Усе, все погоріло, насилу самі вихопились з душами, — торохтіла Оришка.
Не забарилася Христя умитись, вдягтися, і ще сонце тільки-тільки що послало назустріч сонній землі дві-три променястії стяги, як вона з Оришкою, спустившись з гори, повертали дорогою на слободу. Тільки що вони обігнули гору, як перед ними блиснула темная хвиля мутного ставка, а коло неї здоровенними купами чорніла вчорашня пожежа. Декілька чоловіків снувало по їй і коло неї, одні розривали чорную золу, під котрою ще жеврів огонь, другі носили з ставка воду і заливали. Всі були чорні, у сажі. Христя й Оришка з ляком в душі наближалися до самого місця. Не на радість вони йшли, не радісна картина розверталася перед їх очима. Чимале дворище, ще вчора застроено, по-господарській впорядковане, тепер, все покрите попелом, курілось.
Замість хати на кучугурі золи та угілля чорною марою стояло печище, де були повітки, комори — все те чорне, купа на купі, груда на груді; посеред двору, неначе головешка, лежало обгоріле туловище якоїсь скотини. Обсмалене, без ніг, здіймалося воно копицею угору своїм одутлим животом з порепаною шкурою.
— Що то? — спитала Христя у ближнього чоловіка.
— То корова згоріла. Добра була корова, не проста, німецька. Молока З відро давала. І що то за молоко. Добра корова! — зітхнувши, додав він і, забачивши, що з-під однії купи вихопивсь огонь, мерщій помчався з відром до його.
— Та так нічого й не вихопили? — знову спитала Христя другого чоловіка.
— Нічого. Все, що було, тут і ляснуло! — махнувши рукою, сказав він.
— Багато добра пропало! — додав другий. — Удруге не зберешся на стільки.
— Від чого ж воно?
— А бог його знає!
— Тепер решт Кравченкові! Решт! — спокійно вимовив третій, і всі раЗом кинулись знову до роботи.
З цієї розмови і з другими, з ким тільки Христя не заговорювала, вона Запримітила, що ніхто не жалів Кравченка. Говорили про силу добра, що тут Запропастилося, шкодували навіть за коровою, конем, а про Кравченка хоч би хто вимовив одно жалісливе слово, хоч би хто, помилившись, сказав його.
— Де ж сам хазяїн? — нарешті, спитала Христя.
— А бог його знає. Був тут. Видно, пішов кудись. Та он він блукає, — указав молодий парубок на сіру чоловічу постать, що, мов тінь та, колихалася улицею, простуючи до пожежі.
То був справді Кравченко. Без шапки, без свитки, босий, в одній сорочці, і та розхристана, ішов він, похнюпившись. Руки, мов батоги, теліпалися обік його, голова закустрана, лице чорне, у сажі, а очі сторч стоять, як у навіженого. Страшно було глянути на його, а глянувши, не можна вгадати, що то був Кравченко, веселий, балакучий Кравченко. Мовчки він простував, невірно ступаючи; люди давали дорогу, коли з ним стрівалися, боязко на його позираючи. Він, не дивлячись, ішов усе вперед та вперед; здається, його щось манило до себе, тягло, як тягне і мане божевільного. Ось він уже ближче і ближче підходе до пожежі, все наближається до неї. Ось-ось незабаром, здається, ускоче в купу попелу. Ні, він став, став, як укопаний. Підняв свою голову, божевільним поглядом окинув погоріле дворище і, затіпавшись, упав на коліна, тяжко застогнавши. Так стогне звір, забачивши убитого свого товариша, або виє вовчиця, уздрівши розметану дитину.