– І як тільки він міг це зробити? – через хвилину говорить Козоле.
– Він дуже любив цю дівчину, – кажу я.
Віллі повертається один. Козоле підскакує до нього:
– Сховався?
Віллі відвертається:
– Пішов у поліцію. Нічого не можна було зробити. Трохи в мене не вистрілив, коли я хотів відвести його.
– Ах, чорт! – Козоле кладе голову на голоблі фургона. Віллі кидається на траву. Ми з Карлом притуляємося до стінок фургона.
Козоле, Фердинанд Козоле, схлипує, як мале дитя.
V
Гримнув постріл, упав камінь, чиясь темна рука лягла між нами. Ми тікали від невідомої тіні, але ми кружляли на місці, і тінь наздогнала нас.
Ми кидалися з місця на місце й шукали, ми запекло та покірно йшли на все, ми ховалися і піддавалися нападу, ми блукали та йшли далі, і завжди, що б ми не робили, ми відчували за собою тінь, від якої ми рятувалися. Ми думали, що вона женеться за нами, і не знали, що тягнемо її за собою, що там, де ми, безмовно присутня і вона, що вона була не за нами, а всередині кожного з нас.
Ми хотіли споруджувати будівлі, ми сумували за садами й терасами, ми хотіли бачити море і відчувати вітер. Але ми забули, що будинки потребують фундаментів. Ми скидалися на покинуті, пориті вирвами поля Франції: на них та сама тиша, що й на ріллі навколо, але вони зберігають у собі ще багато мін, які так і не вибухнули, і плуг там доти буде крити в собі небезпеку, доки всі міни не викопають і не заберуть геть.
Ми все ще солдати, хоч і не знали цього. Якби юність Аль-берта протікала мирно, без надлому, у нього було б багато такого, що довірливо й тепло росло б разом із ним, підтримувало та охороняло його. Прийшовши з війни, він нічого не знайшов: усе було розбите, нічого не залишилося у нього в житті, і вся його загнана в далекий куток юність, усі його пригнічені бажання, жага ласки й туга за теплом батьківщини – все сліпо потяглося до однієї істоти, яку, здавалося йому, він покохав. І коли все було зруйноване, він зумів тільки вистрелити, бо більше нічого він не навчився. Якби він не був стільки років солдатом, він знайшов би багато інших шляхів. А так – у нього навіть не здригнулася рука, – він давно звик влучно потрапляти в ціль. В Альберті, в цьому мрійливому юнакові, в Альберті, в цьому боязкому закоханому, все ще жив Альберт-солдат.
Пригнічена горем стара жінка ніяк не може повірити в те, що трапилося.
– І як тільки міг він це зробити? Він завжди був такою тихою дитиною, – стрічки на капелюсі старенької дами тремтять, хустинка тремтить, чорне пальто тремтить, уся жінка – це суцільний клубок страждання.
– Можливо, це сталося тому, що він ріс без батька. Йому було всього чотири роки, коли помер батько. Але ж він завжди був таким спокійним, добрим хлопчиком.
– Він і зараз такий же, фрау Троске, – кажу я.
Вона чіпляється за мої слова й починає розповідати про дитинство Альберта. Вона повинна говорити, вона не витримає так більше, сусіди приходили, знайомі, навіть двоє вчителів заходили, ніхто не може зрозуміти, як це сталося.
– Їм би слід було тримати язик за зубами, – кажу я, – усі вони винні.
Вона дивиться на мене очима, сповненими нерозуміння, і знову розповідає, як Альберт починав ходити, як він ніколи не пустував, – не те що інші діти, він, можна сказати, був навіть дуже сумирним як для хлопчика. І тепер ось таке! Як тільки він міг це зробити?
З подивом дивлюся я на неї. Вона нічого не знає про Альберта. Так само, як і моя мати про мене. Матері, здається, можуть тільки любити – у цьому все їхнє розуміння своїх дітей.
– Не забувайте, фрау Троске, – обережно кажу я, – що Альберт був на війні.
– Так, – відповідає вона, – так… так…
Але вона й далі не розуміє, до чого це тут.
– Цей Бартшер, кажуть, був дуже поганою людиною? – помовчавши, тихо питає вона.
– Негідник, – підтверджую я без пояснень: мені це не важко.
Не перестаючи плакати, вона киває:
– Я так і думала. Інакше й бути не могло. Альберт у житті мухи не образив. Ганс – той завжди обдирав їм крильця, але Альберт – ніколи. Що тепер із ним зроблять?
– Дуже суворе покарання йому не загрожує, – заспокоюю я її, – він був у сильному збудженні, а це майже самооборона.
– Слава Богу, – зітхає вона, – а то кравець, який живе над нами, каже, що його стратять.
– Кравець ваш, напевно, з глузду з'їхав, – відповідаю я.
– Він сказав, що Альберт – убивця, – ридання не дають їй говорити. – Який же він убивця? Не був він убивцею ніколи. Ніколи.
– З цим вашим кравцем я якось поговорю, – розлючено кажу я.
– Я навіть боюся тепер виходити з дому, – схлипує вона, – він завжди стоїть біля під'їзду.
– Я проведу вас, тітонько Троске.
Ми підходимо до її будинку.
– Ось він знову стоїть там, – боязко шепоче старенька, показуючи на під'їзд.
Я випростовуюся. Якщо він зараз пискне, я його на порошок зітру, нехай мене потім навіть на десять років посадять. Але коли ми підходимо, він і дві жінки, які шепочуться з ним, зникають кудись.
Ми піднімаємося сходами. Мати Альберта показує мені фото Ганса й Альберта, коли вони були підлітками. При цьому вона знову починає плакати, але відразу перестає, ніби чимось присоромлена. Люди похилого віку в цьому плані як діти: сльози в них завжди напоготові, але висихають вони теж дуже швидко. У коридорі вона запитує мене:
– А їжі в нього там хоч достатньо, як ви думаєте?
– Звичайно, достатньо. Карл Брьоґер точно про це подбає. Він може дістати все, що потрібно.
– У мене ще залишилося кілька млинців. Альберт їх дуже любить. Як ви думаєте, дозволять мені передати їх?
– Спробуйте, – відповідаю я. – І якщо вам вдасться побачити Альберта, скажіть йому тільки одне: Альберте, я знаю, що ти невинний. Більше нічого.
Вона киває.
– Можливо, я недостатньо піклувалася про нього. Але ж Ганс залишився без ніг.
Я заспокоюю її.
– Бідний мій хлопчик. Сидить там тепер сам.
Прощаючись, простягаю старенькій руку:
– Аз кравцем я зараз поговорю. Він вас більше турбувати не буде.
Кравець усе ще стоїть біля під'їзду. Пласка дурна фізіономія обивателя. Він витріщив на мене злі примружені очі; по морді видно: щойно я повернуся спиною, він одразу ж почне розпускати плітки. Я смикаю його за полу піджака.