Поряд із нами ведеться гаряча суперечка про якийсь вагон вугілля. Але Карл тільки зневажливо махає рукою.
– Усе це, – говорить він, – зиски на папері. Один щось почув, другий передає почуте ще комусь, третій зацікавлює четвертого, всі метушаться і напускають на себе поважний вигляд, але за всім цим майже завжди – порожнє місце. Уся ця публіка – лише посередники, яким хочеться урвати трохи комісійних. Справжній король спекуляції діє через одного, щонайбільше – через двох осіб, добре йому відомих. Он той товстун, який сидить проти нас, закупив вчора у Польщі два вагони яєць. Зараз вони нібито відправлені до Голландії, а в дорозі будуть переоформлені та прибудуть назад як свіжі голландські яйця, і він продасть їх утричі дорожче. Ті, що сидять перед нами, – торгують кокаїном. Заробляють колосальні гроші. Зліва – Ді-деріхс. Він торгує тільки салом. Теж вигідно.
– Через цих тварюк нам доводиться тугіше затягувати пояси, – бурчить Віллі.
– Що з ними, що без них – один чорт, – заперечує Карл. – Минулого тижня з державного складу продали десять бочок зіпсованого масла, бо воно згіркло від довгого стояння. Те саме і з зерном. Бартшер недавно за копійки купив кілька вагонів державного зерна; в розваленому сараї воно намокло та спліснявіло.
– Повтори, будь ласка, прізвище, – зацікавився Альберт.
– Бартшер. Юліус Бартшер.
– Часто він тут буває? – питає Альберт.
– Здається, досить часто, – говорить Карл. – А навіщо він тобі? Хочеш вести з ним справи?
Альберт заперечливо хитає головою.
– А грошей у нього багато?
– Кури не клюють, – шанобливо відповідає Карл.
– Дивіться, он Артур! – зі сміхом вигукує Віллі.
З дверей, що виходять у двір, випливає канарково-жовтий плащ. Кілька людей встають і кидаються до Леддергозе. Він відсуває їх убік, декому зверхньо киває і проходить між столиками, немов генерал. Я з подивом дивлюся на незнайомий нам жорсткий, неприємний вираз його обличчя; виразу цього навіть посмішка не пом'якшує.
Він вітається з нами майже зверхньо.
– Сідай, Артуре, – посміхається Віллі.
Леддергозе вагається, але не може встояти перед спокусою показати нам, яка важлива він тут, у своїй сфері, персона.
– Гаразд, але тільки на одну хвилинку, – говорить він і сідає на стілець Альберта.
Альберт тим часом ходить по шинку, розшукуючи когось. Я хотів піти слідом за ним, але передумав, вирішивши, що він шукає туалет. Леддергозе замовляє горілку й починає переговори: десять тисяч пар чобіт військового зразка, двадцять вагонів сировини; у його співрозмовника пальці так і виблискують діамантами. Час від часу Леддергозе зиркає на нас, перевіряючи, чи прислухаємося ми до^їхньої розмови.
Альберт іде уздовж лож. Йому наговорили таке, у що він не може повірити, але попри це весь день не має йому спокою. Зазирнувши через щілинку в передостанню ложу, він зупиняється: його немов обухом по голові вдарили. Захитавшись, він відсмикує портьєру.
На столі келихи з шампанським, квіти, скатертина наполовину зсунута на підлогу. За столом, у кріслі, згорнувшись клубочком, сидить світловолоса дівчина. Сукня зіслизнула до ніг, волосся розпатлане, і груди все ще оголені. Дівчина сидить спиною до Альберта, наспівує модну пісеньку і, дивлячись у кишенькове люстерко, поправляє зачіску.
– Люсі! – хрипко вимовляє Альберт.
Здригнувшись, вона швидко обертається і дивиться на Альберта, наче на привид. Вона намагається посміхнутися, але обличчя її кам'яніє, коли вона зауважує погляд Альберта, спрямований на її голі груди. Брехати вже немає сенсу. Від страху вона тулиться до спинки крісла.
– Альберте, я не винна. Це все він, – затинається вона й раптом швидко-швидко починає говорити: – Він напоїв мене, Альберте, я цього зовсім не хотіла, він усе підливав мені, я вже нічого не розуміла, клянусь тобі.
Альберт мовчить.
– Що тут відбувається? – лунає голос за його спиною.
Бартшер повернувся з туалету та стоїть біля портьєри, похитуючись з боку в бік. Дим своєї сигари він пускає просто в обличчя Альбертові:
– Захотілося трохи пожартувати? Ану, марш звідси! Давай!
Якусь мить Альберт, наче оглушений, стоїть перед ним.
З неймовірною чіткістю віддруковуються у його мозку округлий живіт, картатий візерунок костюма, золотий ланцюжок від годинника й широке, червоне обличчя супротивника.
Цієї миті Віллі, випадково глянувши в той бік, схоплюється і, перекинувши на шляху двох-трьох людей, мчить через весь зал. Але пізно. Альберт уже витягнув револьвер і стріляє. Ми всі кидаємося туди.
Бартшер спробував загородитися стільцем, але встиг підняти його тільки на рівень очей. А куля Альберта потрапляє на два сантиметри вище, у чоло. Він майже не цілився, – він завжди вважався найкращим стрільцем у роті й завжди стріляє зі свого револьвера тільки напевно. Бартшер падає. Ноги в нього сіпаються. Постріл виявився смертельним. Дівчина верещить.
– Геть! – кричить Віллі, стримуючи публіку. Ми хапаємо Альберта, який стоїть нерухомо й не спускає очей із дівчини, тягнемо його за руки й біжимо через двір, на вулицю, повертаємо за ріг, а потім ще раз за ріг, аж поки не опиняємося на не-освітленій площі, де стоять два меблевих фургони. Віллі біжить слідом за нами.
– Ти негайно повинен сховатися. Цієї ж ночі, – захекавшись, говорить він.
Альберт дивиться на нього, ніби щойно прокинувся. Потім вивільняється з наших рук.
– Пусти, Віллі, – насилу вимовляє він, – я знаю, що мені тепер робити.
– Ти здурів! – кричить на нього Козоле.
Альберт злегка похитнувся. Ми підтримуємо його. Він знову відсторонює нас.
– Ні, Фердинанде, – тихо каже він, наче смертельно втомився, – хто робить перший крок, повинен зробити й другий.
І повернувшись, Альберт повільно йде від нас.
Віллі біжить за ним, умовляє його. Але Альберт тільки хитає головою і, дійшовши до Мюлленштрасе, повертає за ріг. Віллі йде слідом за ним.
о
– Його треба силою відвести кудись, він може піти в поліцію! – хвилюється Козоле.
– Все це, по-моєму, ні до чого, Фердинанде, – сумно каже Карл. – Я знаю Альберта.
– Але ж той однаково не воскресне! – кричить Фердинанд. – Яка від цього користь? Альберт повинен сховатися!
Ми мовчки стоїмо в очікуванні Віллі.