Валентин іде на репетицію, і я вирішую сходити разом із ним. На розі Гакенштрасе повз нас пропливає в тумані чорний циліндр, а під ним – канарково-жовтий плащ і портфель.
– Артуре! – кричу я.
Леддергозе зупиняється.
– Чорт, – захоплено вигукує Валентин, – яким же ти став франтом! – із виглядом знавця він мацає краватку Артура – чудовий виріб зі штучного шовку в лілові смужки.
– Справи йдуть непогано, – квапливо каже потішений Леддергозе.
– А ярмулка яка, – продовжує дивуватися Валентин, роздивляючись чорний циліндр Артура.
Леддергозе, пориваючись геть, постукує по портфелю:
– Поспішаю, маю купу справ.
– А як твій тютюновий магазин? Ти вже попрощався з ним? – питаю я.
– Ні, – відповідає Артур. – Але в мене зараз тільки оптова торгівля. До речі, чи не знаєте ви якого-небудь приміщення під контору? Заплачу будь-яку ціну.
– Приміщень під контори ми не знаємо, – відповідає Валентин. – До цього нам поки що далеко. А як поживає твоя дружина?
– Чому це тебе цікавить? – насторожується Леддергозе.
– В окопах, пригадую, ти дуже журився, що вона в тебе занадто худа. Ти ж більше любиш повненьких?
Артур хитає головою:
– Не пригадую. – Він тікає.
Валентин сміється.
– Як же можуть змінюватися люди, Ернсте, правда? В окопах він був жалюгідний, а тепер он який ділок! А яким соромітним він був на фронті! А зараз і чути про це не хоче. Ще трохи – і стане головою якогось товариства під назвою "Доброчесність і мораль".
– Йому, видно, з біса добре живеться, – задумливо кажу я.
Ми бредемо далі. Пливе туман. Вовк бавиться, скаче. Обличчя то наближаються, то зникають. Раптом, у білому промені світла блиснув червоний шкіряний капелюшок і під ним обличчя, ніжно відтінене нальотом вологи, від чого очі здаються більш блискучими.
Я зупиняюся. Моє серце б'ється сильніше. Адель! Промайнув спогад про вечори, коли ми, шістнадцятирічні хлопчики, ховаючись у напівтемряві біля дверей гімнастичного залу, чекали появи дівчаток у білих светрах, а потім бігли за ними по вулицях і, наздогнавши, мовчки, ледве переводячи подих, пожирали їх очима де-небудь під ліхтарем; але дівчата швидко тікали від нас, і ми знову змушені були наздоганяти. А іншим разом, побачивши їх на вулиці, ми боязко й наполегливо йшли за ними, на два кроки позаду, від збентеження не наважуючись заговорити, і лише в останню мить, коли вони ховалися в під'їзді якогось будинку, ми набиралися хоробрості, кричали їм навздогін "до побачення" і тікали.
Валентин озирається.
– Я мушу на хвильку назад, – квапливо кажу я, – мені треба тут де з ким поговорити. Зараз повернуся.
І я біжу назад, біжу шукати червоний капелюшок, червоне сяйво в тумані, дні моєї юності – дні в іншому житті, ще до солдатської шинелі та окопів.
– Адель!
Вона озирається:
– Ернсте! Ти повернувся?
Ми йдемо поруч. Туман повзе між нами, Вовк із гавкотом стрибає навколо нас, трамваї дзвенять, і світ довкола теплий і м'який. Повернулося колишнє почуття, повнозвучне, трепетне, відчуття польоту, ніби хтось стер раптом із пам'яті всі страшні роки й перекинув міст до минулого – міст-веселку, світлий міст у тумані.
Я не знаю, про що ми говоримо, та це й байдуже, важливо те, що ми поруч, що знову звучить ніжна, майже нечутна музика колишніх часів, ці летючі каскади передчуттів і марень, за якими шовком переливається зелень лугів, співає срібний шелест тополь і темніють м'які обриси горизонту юності.
Чи довго ми так блукали? Не знаю. Я повертаюся назад сам – Адель пішла, але, немов великий яскравий прапор, у мене всередині майорять радість і надія, повнота життя. Я знову бачу свою кімнату, кімнату юного хлопця, зелені вежі й неосяжну далечінь.
Дорогою додому зустрічаю Віллі, і ми разом вирушаємо шукати Валентина. Ми вже майже наздогнали його й бачимо, як він раптом радісно кидається до якогось незнайомого нам чоловіка та з розмаху добряче плескає його по плечу.
– Кукгофе, це ти? Як ти сюди потрапив? – Валентин простягає йому руку.
– Оце так зустріч! І де довелося побачитися!
Кукгоф деякий час дивиться на Валентина, ніби оцінюючи його:
– А, це ти, Лаере?
– Я. Ми разом воювали на Соммі. Пам'ятаєш, як ми з тобою серед усієї цієї гидоти їли млинці, які мені прислала Ділі? Ґеорґ приніс їх нам на передову разом із поштою? Страшенно ризиковано було з його боку, правда?
– Так, – говорить Кукгоф.
Валентин схвильований від напливу спогадів.
– А Ґеорґа таки наздогнала куля, – розповідає він. – Тебе тоді вже не було. Довелося йому розлучитися з правою рукою. Це непросто для нього, адже він кучер. Мабуть, займається тепер чимось іншим. А тебе куди потім занесло?
Кукгоф бурмоче у відповідь щось невиразне. Потім каже:
– Дуже приємно зустрітися. Як поживаєте, Лаере?
– Що? – оторопіло запитує Валентин.
– Як ваше здоров'я, питаю, що поробляєте?
– "Ви"? – Валентина немов обухом по голові стукнули. Хвилину він дивиться на Кукгофа, одягненого в елегантне пальто. Потім оглядає себе, червоніє, як рак, і відходить.
– Мавпа! – говорить він.
Мені незручно поряд із Валентином. Мабуть, він уперше стикається з проявом соціальної нерівності. Досі ми всі були солдатами. А тепер такий собі ось самовпевнений хлопець од-ним-єдиним "ви" вщент розбиває всю його безпосередність.
– Не варто про нього думати, Валентине, – кажу я. – Такі, як він, пишаються татковим капіталом. Теж мені заняття.
Віллі зі свого боку додає кілька міцних слів.
– Нічого не скажеш – чудові бойові товариші! – роздратовано каже Валентин. Видно, що від цієї зустрічі в нього залишився важкий осад.
На щастя, назустріч іде Тьяден. Він брудний, як ганчірка.
– Послухай, Тьядене, – говорить Віллі, – війна вже скінчилася, не завадило б і помитися.
– Ні, сьогодні ще не варто, – поважно відповідає Тьяден, – уже в суботу. Тоді я навіть скупаюся.
Ми вражені. Тьяден – і купатися? Невже він ще не оговтався від серпневої контузії? Віллі з сумнівом прикладає долоню до вуха:
– Мені здається, я не дочув. Що ти збираєшся робити в суботу?
– Купатися, – гордо каже Тьяден. – У суботу ввечері в мене заручини.
Віллі дивиться на нього, як на заморського папугу. Потім обережно кладе свою лапу йому на плече і по-батьківському запитує: