– Але ж я заплатила за нього. Я віддала за нього останні гроші.
Він відштовхує її руку й уже витягає з блузки іншої жінки ковбасу:
– Діяльність мішечників заборонена. Це всім відомо.
Жінка готова відмовитися від яєць, але вона благає повернути їй сало:
– Хоч сало віддайте. Що я скажу вдома? Адже це для дітей!
– Зверніться до міністерства продовольства з клопотанням про отримання додаткових карток, – скрипучим голосом говорить жандарм. – Нас це не стосується. Наступний!
Жінка спотикається, падає, потім блює на землю і кричить:
– Ось за що, виявляється, помирав мій чоловік, щоб діти наші пухли з голоду?!
Дівчина, до якої дійшла черга, ковтає, давиться, поспішає запхати в себе масло; рот у неї весь масний, очі вилазять на лоба, а вона все давиться і ковтає, ковтає, – нехай хоч що-небудь дістанеться їй, перш ніж жандарм відбере все. Дістанеться їй, втім, дуже мало: її знудить, і пронос їй, звичайно ж, забезпечено.
– Наступний!
Ніхто не ворушиться. Жандарм, який стоїть зігнувшись, повторює:
– Наступний! – розлютившись, він випрямляється на весь зріст і зустрічається очима з Віллі. – Ви наступний? – говорить він уже набагато спокійніше.
– Я ніякий, – вороже відповідає Віллі.
– Що у вас під пахвою?
– Половина свинячої голови, – відверто заявляє Віллі.
– Ви зобов'язані її віддати.
Віллі не зрушується з місця. Жандарм вагається і кидає погляд на свого колегу. Той стає поруч. Це груба помилка. Видно, у них мало досвіду в таких справах, вони не звикли до опору. Якби вони були досвідченішими, то одразу б помітили, що ми – одна компанія, хоча й не розмовляємо один з одним. Другому жандармові слід було б стати збоку й тримати нас під загрозою наведеного револьвера. Правда, нас би це не особливо налякало: подумаєш – револьвер! Замість цього жандарм стає поруч із колегою на випадок, якби Віллі надумав погарячкувати.
Наслідки тактичної помилки жандармів не забарилися. Віллі віддає свинячу голову. Здивований жандарм бере її і тим самим позбавляє себе можливості захищатися, оскільки тепер обидві руки у нього зайняті. Тієї ж миті Віллі спокійно завдає йому такого удару по зубах, що жандарм падає. Перш ніж другий встигає ворухнутися, Козоле головою вдаряє його під підборіддя, а Валентин, підскочивши ззаду, так стискає йому зоб, що жандарм широко роззявляє рот, і Козоле миттю запихає туди газету. Обидва жандарма хриплять, ковтають і плюються, але все марно, – роти в них напхані папером, руки скручені за сгіину й міцно зв'язані їхніми ж власними ременями. Усе це було зроблено швидко, але куди тепер подіти обох?
Альберт знає. На відстані близько п'ятдесяти кроків звідси він бачив будиночок із вирізаним у дверях кружечком – вбиральню. Ми біжимо туди. Запихаємо всередину обох жандармів. Двері цього приміщення дубові, засувки широкі й міцні; пройде не менш ніж година, поки вони виберуться. Козоле шляхетний: він навіть ставить перед дверима обидва жандармських велосипеди.
Остаточно оторопілі мішечники з трепетом стежать за всією цією сценою.
– Розбирайте свої речі, – з усмішкою пропонує їм Фердинанд.
Удалині вже чути паровозний свисток. Лякливо озираючись, люди не змушують Козоле двічі повторювати пропозицію. Але якась божевільна стара погрожує зіпсувати всю справу.
– О Боже, – побивається вона, – вони побили жандармів. Який жах. Який жах.
Мабуть, це їй здається злочином, гідним смертної кари. Інші теж налякані. Страх перед поліцейським мундиром проник їм у плоть і кров.
– Не вий, бабусю, – посміхається Віллі. – Навіть якби весь уряд стояв тут, ми все одно не віддали б їм ні крихти! Бракувало ще, щоб у старих служак забирали їжу! Такого не буде!
Щастя, що сільські вокзали розташовані зазвичай далеко від осель. Ніхто нічого не помітив. Начальник станції тільки тепер виходить зі станційного будиночка, позіхає і чухає потилицю. Ми вже на пероні. Віллі тримає під пахвою свинячу голову.
– Щоб я тебе так просто комусь віддав, – бурмоче він, ніжно погладжуючи її.
Поїзд рушає. Ми махаємо руками з вікон. Начальник станції, вирішивши, що ми махаємо йому, привітно козиряє нам у відповідь. Але ми маємо на увазі вбиральню. Віллі наполовину висувається з вікна, спостерігаючи за червоною шапкою станційного начальника.
– Повернувся у свою будку, – переможно виголошує він. – Тепер жандармам доведеться добряче попрацювати, перш ніж вони виберуться.
Потроху мішечники заспокоюються. Люди підбадьорились і починають розмовляти. Жінка, яка знову отримала свій шматок сала, від вдячності сміється зі сльозами на очах. Тільки дівчина, яка з'їла масло, плаче: вона занадто поквапилася. А на додачу її вже починає нудити. Але тут Козоле проявляє себе джентельменом. Він віддає їй половину своєї ковбаси. Дівчина затикає ковбасу за панчоху.
Ми завбачливо сходимо за одну зупинку до міста й полями вибираємося на шосе. Останній шматок дороги маємо намір пройти пішки. Але нас наздоганяє вантажівка з молочними бідонами. Шофер – у солдатській шинелі. Він бере нас до себе в машину. Ми мчимо, розсікаючи вечірнє повітря. Мерехтять зірки. Ми сидимо поряд. Згортки наші апетитно пахнуть свининою.
II
Головна вулиця занурена у вечірній туман, вологий і сріблястий. Навколо ліхтарів великі жовті кола. Люди ступають, як по ваті. Вітрини ліворуч і праворуч – немов чарівні вогні; Вовк підпливає до нас і знову пірнає кудись у глибину. Біля ліхтарів блищать чорні і вологі дерева.
За мною зайшов Валентин Лаер. Хоча сьогодні він і не скаржиться, як робить це зазвичай, але все ще не може забути акробатичного номера, з яким виступав у Парижі та Будапешті.
– На цьому доведеться поставити хрест, Ернсте, – говорить він. – Кістки тріщать, ревматизм мучить. Як я не намагався чогось домогтися, мало не непритомнів, але все марно.
– Що ж ти збираєшся робити, Валентине? – запитую я. – Фактично держава зобов'язана була б платити тобі таку ж пенсію, як і офіцерам у відставці.
– Ех, держава! – зневажливо каже Валентин. – Держава дає тільки тим, хто вміє голосно кричати. Зараз я розучую з однією танцівницею кілька номерів. Такі, знаєш, естрадні. Публіці подобається, але це все дурниці й порядному акробатові соромно займатися такими речами. Та що вдієш: жити якось треба.