— Стривай, — сказав я, — це неможливо. Адже є лікарі. Мусять бути хірурги...
— Значить, ти не знаєш?
— Що?
— Лікарі лише планують операцію. Виконують її роботи.
— Не може бути!
— Кажу тобі. Сам бачив. У Стокгольмі.
— А якщо потрібне негайне втручання лікаря?
— Не знаю... Здається, є якийсь засіб, за допомогою якого частково усуваються наслідки бетризації... на дуже короткий час. Той, що мені розповідав, не хотів сказати нічого конкретного. Боявся.
— Чого?
— Не знаю, Халь. Думаю, що вони зробили жахливу річ. Вони вбили в людині людину.
— Ну, це вже ти занадто, — тихо озвався я. — Кінець кінцем...
— Стривай. Адже це зовсім просто. Той, хто вбиває, готовий до того, що його и самого вб'ють, чи не так?
Я мовчав.
— Треба, щоб людина могла рискувати. Усім. Ми можемо. Вони — ні. Тому вони так бояться нас.
— Жінки?
— Не лише жінки. Всі. Слухай...
Він раптом сів.
— Що?
— Тобі дали гіпнагог?
— Гіпна... той апарат для навчання під час сну? Так.
— Ти користувався ним?! — майже скрикнув він.
— Ні... а в чому річ?..
— Твоє щастя. Кинь його в басейн.
— А що? Що це таке? Ти користувався ним?
— Ні. Щось мене спокусило, і я вислухав його не вві сні, хоч інструкція забороняє. Отже, ти нічого не знаєш!
Я теж сів.
— А що там таке?
Він похмуро дивився на мене.
— Патока! Ціла кондитерська, скажу тобі. Щоб ти був лагідний, щоб ти був чемний.
Щоб ти мирився з будь-якими прикрощами. А якщо хтось тебе не розуміє або погано до тебе ставиться — жінка наприклад — то це твоя вина, а не її. Щонайвищим благом є суспільна рівновага, стабілізація і так далі і тому подібне — все це повторюється по сто разів. А висновок: жити тихо, писати мемуари, не для видання, а так, для себе, займатися спортом і самовдосконалюватися. Слухати старших.
— Це має замінити нам бетризацію, — пробурмотів я.
— Авжеж. Там ще була купа всякої всячини: що не можна ніколи вдаватися до сили або агресивного тону будь з ким, а вдарити когось — то вже справжня ганьба, навіть злочин, бо це часто приводить до страшного шоку. Битися не можна ні в якому разі, бо б'ються лише звірі, що...
— Стривай-но, — сказав я, — а якщо з заповідника втече дикий звір... Правда, вже немає диких звірів...
— Диких звірів немає, — сказав він, — але є роботи.
— Що ти маєш на увазі? Ти хочеш сказати, що їм можна дати наказ убивати?
— Авжеж.
— Звідки ти знаєш?
— Точно не знаю. Але, кінець кінцем, навіть бетризований собака може сказитися, правда?
— Але ж... але ж це... стривай! Отже, вони, виходить, можуть убити?! Дати наказ...
А хіба це не все одно — чи самому вбити, чи наказати комусь?
— Для них — ні. Хіба що — в крайньому випадку, розумієш? Якщо виникне якась серйозна загроза, ну, як отой сказ. Таке буває, звісно, не часто. Але якби ми...
— Ми?
— Так, ми, ти і я, якби ми щось... ну, розумієш... тоді, очевидно, нами займуться роботи, а не вони. Вони не можуть. Бо вони добрі.
Він трохи помовчав, його широкі, порожевілі від сонця й гарячого піску груди часто здіймалися.
— Якби я знав. Якби я це знав. Якби... я... це... знав...
— Перестань.
— З тобою вже щось було?
— Так.
— Ти мене розумієш?
— Розумію. Були дві — одна запросила мене одразу, як я вийшов з вокзалу... Чи, скоріше, вона забрала мене з собою. Я заблудив на тому клятому вокзалі.
— Знала вона, хто ти?
— Я сказав їй. Спочатку вона боялася, а потім наче освоїлась і знову злякалась.
Я пішов до готелю. Другого дня... знаєш, кого я зустрів? Ремера!
— Та що ти кажеш! Скільки ж йому років — сто сімдесят?!
— Ні, то був син того. А втім, і цьому майже півтора століття. Мумія. Щось жахливе. Я з ним розмовляв. І знаєш, він нам заздрить...
— Є чого.
— Він цього не розуміє. Отак, значить. А потім одна артистка. Реалістка, по-їхньому. Вона мною захопилася — ще б пак, живого пітекантропа здибала! Я поїхав до неї, а наступного дня утік звідти. То був палац. Величезний. Меблі, що розцвітають, стіни, що розсуваються, ліжка, що вгадують думки й бажання... отак.
— Угу. Не боялася?
— Боялася, проте випила щось — не знаю, що то було, може, якийсь наркотик. Перто, здається.
— Перто?!
— Атож. Ти знаєш, що це таке? Пив?
— Ні, — повільно промовив він. — Не пив. Але саме так називається те, що нейтралізує...
— Бетризацію? Не може бути!
— Так мені сказав той знайомий.
— Хто?
— Не можу тобі сказати, дав слово.
— Гаразд. Ось чому... чому вона...
Я підхопився.
— Сідай.
Я сів.
— А ти? — запитав я. — Бо я все тільки про себе...
— Я? Нічого. Це значить — нічого в мене не вийшло. Нічого... — повторив він іще раз.
Я мовчав.
— Як називається ця місцевість? — спитав він.
— Клавестра. Але саме містечко десь милі за дві звідси. Знаєш що, поїдемо туди. Я хотів віддати машину в ремонт. А повернемося — розважимося трохи, побігаємо. Га?
— Халь, — промовив він повільно, — старий коню...
— Га?
Його очі всміхалися.
— Біса хочеш вигнати легкою атлетикою? Ти осел!
— Так кінь чи осел? — сказав я. — Що ж тут поганого?
— Те, що з цього нічого не вийде. Чи ти зачепив уже котрогось із них!
— Чи... чи образив когось? Ні. Навіщо?
— Ні. Чи доторкнувся. Я зрозумів.
— Не було приводу. А що?
— Не раджу тобі.
— Чому?
— Бо це так, наче ти замахуєшся на свою годувальницю. Розумієш?
— Більш-менш. А що, якась пригода?
Я старався не показати здивування. На кораблі Олаф був одним з найвитриманіших.
— Так. Я виглядав як останній дурень. Це було першого ж дня. Власне кажучи, першої ночі. Я не міг вийти з пошти — там немає дверей, тільки таке щось кружляє... ти ж бачив це?..
— Двері, що обертаються?
— Та ні. Це має, здається, щось спільне з їхньою побутовою гравітацією, знаєш.
Одним словом, я закрутився там, як у глечику, а один тип з дівчиною показував на мене і сміявся...
Я відчув, як шкіра у мене на вилицях ніби наїжилась.
— То нічого, що годівниця, — сказав я. — Сподіваюсь, він уже не сміятиметься?
— Ні. У нього зламана ключиця.
— І тобі нічого не зробили?
— Ні. Бо я не вдарив його одразу, коли вийшов з отієї машини. Я запитав лише, що в цьому смішного, адже мене не було тут так довго, а він знову засміявся і сказав, показавши пальцем угору: "А, це з того мавп'ячого цирку..."
— З мавп'ячого цирку?