— Чому ти сам її не взяв? А, знаю, — посміхнувся він, — оце золото, правда?
— Так.
Він торкнувся рукою стіни.
— Сподіваюсь, вона звичайна? Ніяких картин, телевізорів?
— Будь спокійний, — я посміхнувся й собі. — Це справжня стіна.
Я подзвонив, щоб подали сніданок. Хотів поснідати з ним сам на сам. Білий робот приніс каву. І ще тацю, повну всього: це був чудовий сніданок. Ми їли мовчки. Я з задоволенням дивився, як він жує, — аж ворушилося пасмо волосся над вухом.
Потім Олаф спитав:
— Ти ще палиш?..
— Палю. Я привіз двісті сигарет. Не знаю, що буде далі. А поки що палю. Хочеш?
— Дай.
Ми закурили.
— Як нам бути? Відкриємо карти? — спитав він по довгій паузі.
— Так. Я скажу тобі все. Ти мені теж?
— Безумовно. Але, Халь, не знаю, чи варто.
— Скажи одне: що найгірше?
— Жінки.
Знову помовчали.
— Так це тому? — спитав він.
— Так. Побачиш за обідом. Унизу. Вілла здана в оренду навпіл — мені і їм.
— Їм?
— Це молоде подружжя. Знову ворухнулися м'язи щелеп.
— Це гірше, — сказав він.
— Так. Я тут від позавчора. Не знаю, як це, але... вже коли розмовляли... Без жодного приводу, без ніяких... ні, ні. Зовсім ні.
— Цікаво, — сказав він.
— Що цікаво?
— Я так само.
— То чому ж ти приїхав?
— Халь, ти зробив добре діло. Розумієш?
— Тобі?
— Ні. Комусь іншому. Бо це б добром не кінчилося.
— Чому.
— Ти або знаєш, або не розумієш.
— Знаю. Олафе, що це? Чи ми й справді дикі?
— Не знаю. Десять років без жінок. Пам'ятай про це.
— Це не все пояснює. Є в мені, знаєш, якась нещадність, я ні на кого не зважаю, розумієш?
— Ще зважаєш, синку, — сказав він, — зважаєш...
— Хай так, але ти знаєш, про що йдеться.
— Знаю. Знову помовчали.
— Хочеш іще побалакати чи побоксуємо? — запитав він.
Я засміявся.
— Де ти дістав рукавиці?
— Не вгадаєш.
— Замовив?
— Де там. Украв.
— Ого!
— Їй-бо. З музею... Мені довелося спеціально летіти до Стокгольма, чуєш?
— Тоді ходімо.
Він розпакував свій скромний багаж і переодягнувся. Ми накинули купальні халати і зійшли вниз. Було ще рано. Сніданок подавали звичайно на півгодини пізніше.
— Нам краще вийти на задній двір, — сказав я. — Там ніхто не побачить.
Ми зупинилися біля високих кущів. Прим'яли траву, хоч вона й так була досить низька.
— Буде слизько, — сказав Олаф, човгаючи підошвою по імпровізованому рингу.
— То нічого. Буде важче.
Трохи поморочились, поки наділи рукавиці, бо не було кому їх зав'язати, а викликати робота я не хотів.
Він став навпроти мене. Тіло його було зовсім біле.
— Ти ще не загорів, — сказав я.
— Мені було не до пляжу. Потім розповім. Гонг.
— Гонг.
Ми почали. Обманний удар. Іще. Він ухилявся. Я розминався, йшов на ближній бій. Зрештою, я не хотів його побити. Я був важчий на добрих п'ятнадцять кілограмів, і його трохи довші руки не компенсували моєї переваги, тим більше, що я до того ж був кращим боксером. Тому я дозволив йому кілька разів стукнути мене. Тоді він опустив руки. Очі його звузились. Він злився.
— Так не піде, — сказав він.
— Що не піде?
— Кинь, Халь. Або справжній бокс, або ніякого.
— Гаразд, — сказав я, вишкіривши зуби, — бокс!
Ми почали потроху сходитись. Гучно ляскали рукавиці. Олаф відчув, що почався справжній бій, і зразу став уважний. Темп наростав. Я робив фальшиві випади, то лівою, то правою, серіями, і останній удар майже завжди влучав йому по корпусу — він не встигав. Раптом він перейшов у наступ, зробив чудовий прямий, і я відлетів на два кроки. Одразу ж повернувся. Ми кружляли; його удар, мій удар з-під рукавиці; я відскочив і з половинної дистанції ударив правою. Прямий. Я вклав у цей удар всього себе. Олаф обм'як, на мить розкрився, але відразу ж пішов уперед, обережно, низько нахилившись, його рукавиці били у передпліччя, жахливо ляскали і тільки. Проте один раз я ледве встиг ухилитися, він зачепив мене рукавицею по вуху. Це була бомба, яка збила б мене з ніг. Знову покружляли. Він дістав тупий удар у груди, розкрився, я міг бити, але стояв мов паралізований — вона була у вікні першого поверху; обличчя біліло, як і вбрання на її плечах. Це тривало якусь мить. Від сильного удару я впав на коліна.
— Пробач! — почув я вигук Олафа.
— Нема за що... то був добрий... — пробурмотів я, підводячись.
Вікно було вже зачинене. Ми боксували ще, може, півхвилини, коли раптом Олаф відскочив назад.
— Що з тобою?
— Нічого.
— Неправда.
— Гаразд. Мені розхотілося. Ти не сердитимешся?
— Чого там. Ми й так перебрали міру, як на перший раз. Ходімо.
Ми пішли до басейну. Олаф стрибав краще за мене. Просто чудово. Я спробував зробити сальто назад гвинтом, як він, але тільки боляче вдарився попереком об воду. Сидячи на краю басейну, я поливав водою шкіру, що палала вогнем. Олаф сміявся.
— Ти не в формі.
— Та ні. Я ніколи не вмів добре робити гвинти. Такі, як ти!
— Цього не можна розучитися. Сьогодні я вперше. Аж відтоді.
— Справді?!
— Так. Це чудово.
Сонце було вже високо. Ми простяглися на піску, заплющивши очі.
— Де... вони? — спитав він після довгої паузи.
— Не знаю. Напевне, в себе. Їхні вікна виходять на протилежний бік. Я цього не знав.
Я почув, що він поворухнувся. Пісок був дуже гарячий.
— Так, це через те, — сказав я.
— Вони нас бачили?
— Вона.
— Злякалася... — пробурмотів він. — Га?
Я не відповідав. Знову якийсь час помовчали.
— Халь!
— Що?
— Вони вже майже не літають, знаєш?
— Знаю.
— Знаєш чому?
— Запевняють, що це ні до чого...
Я почав розповідати йому те, що вичитав у Старка. Олаф лежав непорушний і мовчазний, але я знав, що він уважно слухає.
Коли я закінчив, він озвавсь не відразу.
— Ти читав Шеплі?
— Ні. Якого Шеплі?
— Ні? Я думав, що ти прочитав усе... То астроном, жив у двадцятому столітті.
Випадково мені потрапила до рук одна його книга, саме про це. Щось на зразок твого Старка.
— Та що ти кажеш?! Це неможливо. Той Шеплі не міг знати... Краще сам почитай Старка.
— І не подумаю. Знаєш, що це таке? Ширма.
— Тобто як?
— Так. Здається, я знаю, що сталося.
— Що?
— Бетризація.
Це мене вразило.
— Гадаєш?!
Він розплющив очі.
— Ясно. Не літають — і ніколи вже не будуть. Буде все гірше. Сю-сю. Лише велике сю-сю. Вони не можуть бачити крові. Не можуть думати про те, що може статися, коли...